Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Приказу і одписувати білгородському воєводі про те, де й коли вартові, козаки бачили «воровских и воинских людей татарских», «не чинили ли над ними промысла», чи стріляно по них і коли стріляно, то скільки зроблено по татарах пострілів з рушниць, бо білгородський воєвода пильно доглядає за государевим пороховим «зельем» і, в свою чергу, одписує про все до Москви.

Коли муха, вдарившись у скло, знову впала на підвіконня, піддячий націлився і придавив її пальцем. Муха хруснула під дужим пальцем піддячого, дриґнула востаннє вже волохатими ніжками і завмерла. Піддячий взяв її за крильце і почав розглядати, які в неї голова й очі, але це скоро обридло йому; він кинув її на долівку і придавив ногою. Приказний, задивившись на піддячого й муху, перестав рипіти пером.

– Ну? – повернувся до нього піддячий.

Приказний устромив носа в папір і знову зашарудів, як тарган.

«…да у ворот башни і в самой башне пищаль, да у вестовой башни вестовая пищаль и обыкновенная; да в средней глухой башне пищаль.

Да у сьезжей избы пищаль медная, да в избе железная затинная; да у погреба с зельем пищаль», – скрипів, виводячи пером, приказний.

Він схилив голову і навіть язика висолопив, а мухи дзижчать і в’ються над його лисою спітнілою головою.

Піддячий, притулившись ситим черевом до підвіконня, нудиться й дивиться у вікно. Перед ним давно обридла й знайома картина: велика порошна, поросла бур’янами й колючками площа, а край неї, там, де йде узвіз на Поділ, недалеко від Троїцької башти, стоїть ма-ненька дерев’яна Успенська церква, а поруч неї – дерев’яна дзвіниця. Церква й дзвіниця оточені тином, а з-за тину виглядають хрести цвинтаря. Нема нікого на площі. Але ось на дорозі, коло церкви, з’являється віз з сіном; на возі сидить хлопець у солом’янім брилі, а коло волів поважно йде чоловік з батогом, ліниво гукає на воли і ссе люльку. Курява підіймається з-під ратиць і воза так, що іноді і чоловіка і волів зовсім не видно, і тільки бриль та біла сорочка хлопця маячать на тлі блакитного палкого неба.

«…а в глухой башне от реки Лопани пищаль…» – виводить, схиливши голову, приказний дячок.

…На другім кінці площі стоять шинки харківських козаків та міщан. Шинків багато і стоять вони майже один коло одного. Шинок можна пізнати зразу: коло шинку на довгому дрючку висить пляшка. Цю вивіску видно здалека, і рідко який козак або міщанин харківський, проходячи повз, не спиниться, задумавшись перед пляшкою: зайти чи не зайти до привітного садочка коло шинку, у холодок під пляшку?..

Чоловік, що йшов коло воза з сіном, теж спинився коло пляшки, почухав потилицю, наче що пригадуючи, і, махнувши рукою хлопцеві, зайшов у шинок. Хвилин за п’ять він вийшов, утираючи вуса, і гукнув на воли.

Знову нема нікого на площі і нема піддячому на чому спинити ока. Він уже хотів одійти од вікна, як маленькі зіркі очі його раптом побачили три постаті, що в цю хвилину з’явилися з-за рогу кривенької вулиці. Видно було, що всі троє балакали враз і розмахували руками. Коли люди ці підійшли до Приказу, піддячий почув, як хтось з них спитав у сторожа, що куняв у холодочку коло Приказу:

– Воєвода в Пріказє?

– Нєтуті.

– А гдє он?

– Дома. Подьячій тут.

– Пойді скажи, что дєти боярскіє с чєлобітной к бояріну.

Але піддячий, почувши розмову, сам вийшов на ґанок. Він навіть спинився на порозі, побачивши, у якому вигляді були діти боярські: у високого, що в соболевій шапці, розбитий ніс; кров засохла на вусах і бороді; у молодця з сергою ліве око розпухло, і круг його, наче хто провів пензлем, пишався здоровий синяк; третій був білий як крейда; видно було, що його нудило; він трохи зігнувся і держався обома руками за живіт.

– Кто ето вас етак разукрасіл? Уже успєлі побивать в кабакє?

– Крєст святой, – перехрестився молодець з сергою, – маковой росінки во рту нє било.

– Оно і відно. С чєм пожаловалі?

– Обідєли нас черкаси і білі чєм попадя смєртним боєм.

Піддячий хотів був розпитати, хто бив і коли бив дітей боярських, але побачив, що на площі з’явилася товста постать воєводи. Він ішов поважно, спираючись на високу патерицю. Піт струмками лив з-під високої шапки воєводи, він часто спинявся й витирав чоло червоною хусткою, що ввесь час тримав у лівій руці.

– Вот ідьот воєвода, – сказав піддячий, – єму повєдайтє про свою обіду.

Побачивши воєводу, діти боярські переглянулися і, раптом зігнувшись, наче по команді, уклонилися до землі і стояли так, звісивши руки долу, доки воєвода підійшов до них близько.

– Что за люді? – спитав воєвода, бачачи тільки потилиці боярських дітей.

– Вєлі слово молвіть, боярін. Вислушай нас, холопов твоіх!

– Говорі! Ну-ну… – протягнув воєвода, глянувши на молодців, що вже випростувалися і стояли перед ним у всій своїй красі, – здорово вас обработалі!

Молодець у соболевій шапці витягнув з пазухи згорнутий папір і, уклонившися ще раз, подав його воєводі.

– Нє гнєвайся, боярін, прімі чєлобітную на чєркасішку Журав-льова Дєніску, пчєльнік у нєво возлє рєчкі.

– Чітай! – передав воєвода папір піддячому.

Піддячий розгорнув папір.

«Бют челом, – почав він, – холопишки твои, дети боярские городовой службы Ивашка Стрєшньов да Митька Гусєв да Гришка Емельянов. В нышешнем 181 году (1673), июля в 15-й день, пошли мы, холопы твои, на пчельник черкасишки Журавлева Дениски купить меду, а он, Дениска Журавлев, меду нам не продал, а всячески непотребными словами нас поносил и бил нещадно чем попадя; а там у него на пчельнике хоронится воровской человек из запорожских казаков, нам неведомый, и тот бил нас, служилых твоих людей, и шапку с меня, Ивашки Стрєшньова, сорвал и ногой кинул…»

– Ето какой же Журавльов? – спитав воєвода, глянувши на піддячого.

– Дєніска, прєстарєлий уже чєловєк, Ивана Журавльова отєц. Пчєльнік дєржит возлє рєкі Харькова, по Бєлгородской дорогє.

– Вот что, – сказав воєвода піддячому, – скажи ти Гвоздьову, чтоб взял с собой с дєсяток стрєльцов, да пошол он на пчєльнік к Журавльову етому, і пусть возьмут запорожского казака, что хоро-нітся у нєго на пчєльнікє, да и єго, старого дурака Дєніску, пріхватят; а ти допросі хорошенько, откуда такой явілся казак, да кто он. Может, он із тєх молодцов, что лісти прєлєстниє разносят, как прі гет-манішкє Брюховєцком било. А дєло ваше, – звернувся він до боярських дітей, – разбєрьом. Послушать вас, так ви агнци нєпорочниє, води нє замутітє.