Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Якщо повірити великим дослідникам звичаїв, то перші прізвища, які з'явились у Франції десь під XI сторіччя, походять від якоїсь фізичної чи то моральної прикмети людини, а ще частіше від назви її професії.— Цю теорію, очевидячки, підтверджують прізвища клошмерлян. 1922 року прізвище пекаря було Фарі-нар (мучник), кравця — Фютен (бумазея), різника — Фріссюр (печеня), ковбасника — Лардон (шмат сала), каретника — Рессор (ресора), столяра — Більбу а (брусок), бондаря — Буатавен (пий вино). Ці прізвища свідчать також про силу традицій у Клошмерлі й про те, що ремесла передавано в сім'ї від батька до сина впродовж багатьох віків. Отака варта відзнаки постійність говорить про неабияку впертість і чіпку схильність доводити до кінця добро, а так само й зло.

Друга заувага. Майже всі заможні клошмерляни збились докупи в горішній частині містечка, що над церквою. А про посполитий люд у Клошмерлі кажуть: "Він з долішнього містечка", "Клошмерлянин з долу" або ще простіше "з-під схилу", що вже звучить образою. Але як там не є, а саме в горішній частині містечка проживають 'Бартелемі П'бшю, нотар Жіродо, аптекар Пуальфар, лікар Мураль та інші маєтні клошмерляпи.

Якщо трохи поміркувати, то все пояснюється просто. У Клошмерлі сталося те, що й в інших містах, коли вони розбудовувались. Найзавзятішіг відкраявши скільки душі забажалось* осідали на нових місцях, де площа не мірялась щойно— заробленими грошима, тим часом як нездаль-ці, приречеш на застій, і далі купчилися по своїх старезних садибах, навіть і не пробуючи розширити їхні межі. Одно слово, горішнє містечко між церквою й великим поворотом — це квартал дужих, багатих людей.

Третя заувага. Крім комерсантів, ремісників, урядовців, кінної жандармерії під проводом сержанта Кюдуана та трьох десятків невдах, що їх використовують на дешевій роботі, всі мешканці Клошморля —— виноградарі, здебіль-ша власники або ж спадкоємці колишніх власників; останні вирощують виноград, як орендарі баронеси де Куртебіш, нотаря Жіродо та кількох чужаків або поміщик ків, що скупили землю довкола Клошмерля. Через це клоншерляни — народ гордий, недовірливий і волелюбний.

Поки ми ще пе відійшли від церкви, скажу кілька слів про кюре Поносса, який певною мірою роздмухуватиме жар неспокою в Клошмерлі, щоправда, мимоволі, бо він спокійно прожив свій вік, службу божу править так, ніби завтра піде у відставку, і найбільш уникає всяких баталій, які нічого не залишають на душі, крім гіркоти, і нічого не приносять, так би мовити, на олтар слави господньої.

Кюре Поносе опинився у Клошмерлі тридцять років тому, перебравшися з невдячної парафії містечка Ардеш. Сан вікарія так його й по обтесав. Він завжди відчував своє селянське походження, а ще ніяк не міг збутися страшенної соромливості семінариста, котрий бореться із. статевими потягами. Сповіді клошмерлянок, представниць краю, де чоловікам тільки подавай, розкривали йому очі па таке, що його неабияк бентежило. А що його особистий досвід у цих речах був зовсім куций, то за допомогою неоковирних запитань він став утаємничуватись у плотську гидь. Страшні одкровення, які він чув на цих сповідях, робили йому самотність нестерпною, і його раз у раз навідували пекельні стидкі видива. Повнокровний організм Огюстена Поносса ніяк не схиляв його до містицизму, якого прагнуть мучені душі, що живуть у страж-дущих тілах. Навпаки, він владав здоровим, нормальним тілом, їв із добрим смаком, і його природа ставила вимоги, що їх скромно прикривали сутана, анітрохи не вава-шаючи їм проявлятись.

На щастя, прибувши до Клошмерля в повному розпалі своєї "юності, щоб заступити священика, якого у сорок два роки забрав грип з ускладненнями, Огюстея Поносе вна-йшов у парафії таку собі Онорину — довершений тип служниці кюре. Вона ревно оплакувала кюре-небіжчика, що виказувало її поштиву й побожну прихильність до нього. Та дужий і добродушний вигляд новоприбульця, бачилося, швидко її втішив. Ця Онорина була стара дівт ка, до решти втаємничена з порядкування священикового дому; вона пильно передивилась речі свого нового господаря я закинула йому щодо його брудної білизни.

— Бідолаха,— мовила вона,— за вас зовсім погано дбали!

Онорина порадила йому носити влітку труси й короткі альпагові штани, щоб не так пітніти під сутаною, примусила купити фланелеву білизну й розказала, як зручніше ходити вдома напівроздягненому. /

Кюре Поносе відчув утішливу лагідність цієї опіки, ва яку він дякував небові. Але все-таки він почувався сумний, бо йому ні на мить не давали спокою мученицькі галюцинації, проти яких він боровся щосили, мов святий Антоній у пустелі. Онорина швидко вбагнула причину його мхк. Вона перша натякнула на це якогось вечора, коли кюрб Поносе, попоївши, меланхолійно натоптував люлечку.

— Бідний хлопець,— мовила вона,— ви, мабуть, дуже страждаєте: в такі літа — і вавжди сам. Це вже не по-людському отак мучитись. Як-не-як, а ви ж чоловік!

— Гай-гай, Онорино! — зітхнув кюре Поносе, страшенно почервонівши, бо його вмить охопив новий наплив соромітного бажання.

— Кінець кіпцом воно вдарить вам у голову, і то напевно!' Кажуть, пе один збожеволів від того, що стримувався.

— В нашому стані, Онорино, треба каятись,— кволо відповів нещасний кюре.

Але вірна служниця обходилася 8 ним як з нетямущою дитиною.

— Таж ви не станете руйнувати свого здоров'я — ще , тільки цього бракувало! Що він виграє, милий господь,

від того, коли ви рішитеся глузду?

Опустивши очі, кюре Поносе эробив невизначений порух рукою: мовляв, це питання перевищує його права і якщо й випаде йому збожеволіти з надміру цнотливості, коли вже на те воля божа, то він готовий її прийняти. Якщо воно заходить аж у голову... Але це ще хтозна. Тоді Оно-рина підступила до нього й підбадьорливо мовила:

— З бідним паном кюре, що був воістину святим чоловіком, ми залагоджували цей клопіт удвох...

Слова ці були для кюре Поносса заспокійливою при-звісткою. Дещо звівши очі догори, він непомітно оглянув Онорину нжо з зовсім іншими думками в голові. Служниця була иж ніяк це гарна, багато чого їй бракувало, однак у пої були,— нохай мало і найпростіше виражені, через що вопи здавались непримітними,— гостинні жіночі форми. І нехай ці тілесні оази були повиразні й бідні серед довкілля, однаково ж це були рятівні оази, розставлені провидінням по гарячій пустелі, де кюре Поносе уже бачив себе на краю божевілля. Його розум осяяла одна думка. Чи ж не чесніше буде просто піддатись спокусі, якщо такий досвідчений священик, що його оплакував увесь Клошмерль, підказує йому шлях? Йому тільки доведеться ступати, хоч пишатися тут і нема чим, слідами цього святого чоловіка. Тим паче, що коняча будова Оно-рининого тіла дозволяла віддавати природі тільки вкрай необхідне, не маючи від цих пустощів ніякої надмірної втіхи, ані передсмаку приємної насолоди, яка обтяжує гріх. Проказавши бездумно молитву, кюре Поносе слухняно пішов за служницею, яка так жаліла свого молодого хазяїна чороз його скромність. Все швидко відбулося в повпій пітьмі, і кюре Поносе намагався відійти думкою якомога далі від свого вчипку, шкодуючи за тим, що чинила його плоть та нарікаючи на неї. Але потому він проспав спокійно ніч, підвівся бадьорий і зрозумів, що вряди-годи, безперечно, не "завадить вдаватися до цього засобу, хоча б навіть тільки задля служби господньої. Далі він визначив собі кількість разів та постановив дотримуватись правил свого попередника, про які Онорина докладно йому розповіла.

Та хоч би там як, але це був таки гріх, в якому треба було сповідатись, і збентеження від свідомості цього було завелике для кюре Поносса. На щастя, з розмов він дізнався, що в містечку Вальсонні, за двадцять кілометрів від Клошмерля, живе абат Жуфф, його колишній приятель по семінарії. Кюре Поносе подумав собі, що краще

звіритися в своєму гріхопадінні справжньому другові. Назавтра, позатикавши за пояс поли сутани, він осідлав цер-

власність — і, розпитуючи в людей дорогу й добряче помучившись, урешті добувся до Вальсоппи.

В перші хвилини обидва священики, знай, тільки раділи з приводу своєї зустрічі. Та під кінець кюре Поносе мусив признатись у тому, що саме його привело. .Страшенно ніяковіючи, він розповів приятелеві, чого він нещодавно допустився зі своєю служницею Онориною. Відпустивши йому всі гріхи, шдре.Жуфф признався йому, що й він допускається такого самого зі своєю служницею Жозефою, і вже не один рік. Гість згадав, що й справді двері йому відчинила якась чорнявка,— зизоока, одначе досить свіжа лицем і приємно дебела. Він подумав, що під цим оглядом його приятелеві поталанило більше, ніж йому, бо ж, як на його смак, то було б бажано, щоб Онорина не була така тараня (коли сатана посилав йому спокуси, то эавжди у вигляді дужо білих, гладких жінок з пишними персами й стегнами). Та віп прогнав цю заздрісно хтиву думку, якій бракувало милосердя, і слухав далі, що йому казав його приятель кюре Жуфф. А той казав таке:

— Любий мій Огюстене, оскільки ми неспроможні цілком відокремитись від тлінної плоті,— ласка, що її сподобились тільки двоє-троє' святих,— то наше щастя, що ми маємо вдома засоби, щоб потай миру вдовольняти найне-обхідніші плотські потреби, не викликаючи скандалу й не порушуючи духовного спокою парафіян. Тож радіймо з того, що наші страждання не завдають ущербу добрій славі церкви.

—. Та й зрештою,— докинув Поносе,— хіба не корисно мати якийсь досвід у цій справі нам, яким часто доводиться приймати рішення й давати поради?

— Гадаю, що так, любий мій друже,— відповів Жуфф,— коли я подумаю про доякі проблеми сумління, що з ними* доводиться стикатись. Повно, що без особистого досвіду я б заплутався, залагоджуючи великі суперечки, пов'язані з шостою загїовіддю. Якби ми дечого про це не знали, хай і не багато, але достатньо, то скерували б душі на хибний шлях. Між нами кажучи, цілковите стримання погіршує здатність мислити.

— Воно душить розум! — додав Поносе, згадавши свої муки.

ковного велосипеда в

2 "2—1599

П'ючи вино Вальсонни, гірше за клошмерльське (з цього боку Поноссові поталанило більше, ніж. Жуффові), обидва священики визнали, що несподівана схожість їхньої долі, виявляється, скріпила приязнь, яка почалася що зовсім замолоду.