Шмітт Ерік-Емманюель - Оскар і Рожева Пані, Шмітт Ерік-Емманюель

Як і всі, вона все-таки померла, але думка про смерть зіпсувала їй життя.

— Ця Плам Пудинг була ідіоткою, Бабцю-Ружо.

— Примітивна, як селянське рагу. А воно дуже поширене, те рагу. Звична річ.

Тут я також ствердно хитнув головою на знак згоди.

— Люди бояться помирати, бо їх лякає невідомість. А що воно, власне, таке — та невідомість? Оскаре, я пропоную тобі не боятись, а довіряти. Поглянь на обличчя Господа на хресті — він терпить біль фізичний, але не відчуває моральних мук, бо вірує. І цвяхи завдають йому менше страждань. Він повторює: мені боляче, але не це біль. Ось так! У цьому й полягає винагорода за віру. Я хотіла тобі це показати.

— Гаразд, Бабцю-Ружо, коли мені буде смертельно страшно, я постараюся вірити.

Вона обняла мене. Зрештою, нам було добре в цій безлюдній церкві разом із тобою, Господи, ти був такий умиротворений.

Після повернення я довго спав. Мені хочеться спати дедалі більше. Якась невтолима потреба. Прокинувшись, я сказав бабці Ружі:

— Власне, я боюсь не невідомості. Просто шкода втратити те, що відомо.

— Мені також, Оскаре. Може, запропонуємо Пеггі Блу випити з нами чаю?

Пеггі Блу випила з нами чаю — вони гарно порозумілися з Бабцею-Ружою, ми досхочу посміялися над розповіддю Бабці-Ружі про її бій із сестрами Жиклет, трьома близнючками, які видавали себе за одну. У кінці кожного раунду одна з сестер Жиклет, виснаживши противника своїми наскоками з усіх боків, вистрибувала з рингу, мотивуючи це необхідністю сходити попісяти. Вона йшла до туалету, замість неї поверталася інша сестра і, повна сил, продовжувала боротьбу. І так кілька разів. Усі гадали, що існує лише одна невтомна стрибунка Жиклет. Бабця-Ружа розгадала таємницю, замкнула двох дублерш у туалеті, ключ викинула у вікно й довершила справу. Кеч — це спорт, який потребує хитрощів.

Потім Бабця-Ружа пішла. Медсестри наглядали за Пеггі та мною, ніби ми петарди, які от-от вибухнуть. Чорт забирай, мені все-таки тридцять років! Пеггі Блу пообіцяла, що сьогодні вночі прийде до мене як тільки зможе, натомість я заприсягся, що цього разу не всовуватиму язика.

Справді, мати дітей це ще не все, потрібно мати час на те, щоб їх виховати.

Ну от, Боже. Не знаю, що в тебе попросити, бо сьогоднішній день був чудовим. Хоча ні. Зроби так, щоб завтрашня операція Пеггі Блу пройшла успішно. Не так, як моя, якщо ти розумієш, про що я.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Операції не належать до духовних речей і, можливо, у тебе нема цього на складі. Тоді зроби так, щоби, хоч яким був результат операції, Пеггі Блу сприйняла його як даність. Я на тебе покладаюсь.

Дорогий Боже,

Пеггі Блу сьогодні прооперували. Я прожив десять жахливих років. Тридцятка — це складний період. Це — вік турбот і відповідальності.

Власне, Пеггі не змогла прийти до мене цієї ночі, бо нічна медсестра мадам Дюкрю залишилася в її палаті, щоби підготувати до анестезії. Близько восьмої її забрали на ношах. У мене стислося серце, коли я побачив на візку Пеггі, її практично не було видно з-під зеленуватих простирадел, настільки вона була маленькою і худою.

Бабця-Ружа тримала мене за руку, аби не дати мені рознервуватися.

— Чому твій Бог, Бабцю-Ружо, допускає, щоб існували такі люди, як Пеггі і я?

— Добре, що він вас створює, мій Оскарику, без вас життя було б не таким прекрасним.

— Ні. Ви не розумієте. Чому Бог допускає, щоб ми хворіли. Або він недобрий. Або не дуже вигадливий.

— Оскаре, хвороба — як смерть. Це — даність. Вона не є покаранням.

— Одразу видно, що Ви не хворі.

— Що ти про це знаєш, Оскаре?

Мені аж заціпило. Я ніколи не задумувався над тим, що Бабця-Ружа, завжди наявна під рукою і така уважна, могла мати власні проблеми.

— Не треба нічого від мене приховувати, Бабцю-Ружо, ви можете все мені розповісти. Мені, щонайменше, тридцять два роки, у мене рак, моя дружина в операційній, отже, я знаю життя.

— Я люблю тебе, Оскаре.

— Я Вас також. Що я можу зробити для Вас, якщо у Вас неприємності? Хочете я Вас удочерю?

— Удочерив?

— Так, я вже всиновив Бернара, коли побачив, що на нього напала хандра.

— Бернара?

— Мого ведмедика. Там. У шафі. На полиці. Це — мій старий ведмедик, він утратив очі, рота, носа, загубив половину наповнювача і був весь у шрамах. Він трохи схожий на Вас. Я всиновив його того вечора, коли мої придурки-батьки принесли мені нового ведмедика. Так, ніби я погодився б мати нового ведмедика! Їм би ще замінити мене новим братиком, доки я тут! Отоді я його й усиновив. І передам йому у спадок все, що в мене є. Я хочу удочерити і Вас, якщо це додасть вам упевненості.

— Так. Охоче погоджуюсь. Гадаю, це мене трохи заспокоїло б, Оскаре.

— Тоді по руках, Бабцю-Ружо.

Далі ми пішли прибрати кімнату Пеггі: принесли шоколадних цукерок, поставили квіти до її повернення.

Потім я поспав. Неймовірно, як багато я сплю останнім часом.

Під вечір Бабця-Ружа розбудила мене і сповістила, що Пеггі Блу вже повернулась і що операція була успішною.

Ми пішли вдвох її провідати. Батьки Пеггі сиділи в її узголів'ї. Не знаю, хто їх попередив — Пеггі чи Бабця-Ружа, одначе, складалось враження, що вони знають, хто я, і ставляться до мене з повагою; вони поставили між собою стілець для мене, і я зміг сидіти біля дружини з її батьками.

Я радів, бо Пеггі й далі була блакитною. Прийшов лікар Дюссельдорф, насупив брови і сказав, що у найближчі кілька годин це минеться. Я подивився на маму Пеггі, дуже вродливу, хоч і не блакитну, і подумав, що зрештою моя дружина Пеггі може бути будь-якого кольору, я однаково її любитиму.

Пеггі розплющила очі й посміхнулася мені та своїм батькам і знову заснула.

Батьки заспокоїлись, але вже мусили йти.

— Довіряємо нашу доньку тобі, — сказали вони. — Ми знаємо, що можемо на тебе розраховувати.

Разом із Бабцею-Ружою я досидів доти, доки Пеггі вдруге розплющила очі, а потім пішов до себе в палату відпочити.

Закінчуючи лист, я усвідомлюю, що, врешті-решт, сьогоднішній день був хорошим днем. Днем родини. Я вдочерив Бабцю-Ружу, сподобався батькам дружини і отримав її назад здоровою, дарма, що близько одинадцятої вона стане рожевою.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Сьогодні жодних бажань. Ти зможеш відпочити.

Дорогий Боже,

Сьогодні мені минуло від сорока до п'ятдесяти, і я робив тільки дурниці.

Розкажу про це швиденько, бо на більше воно не заслуговує. Пеггі Блу почувається добре, але Китаянка, підіслана Поп Корном, який тепер не може мене терпіти, донесла їй, що я цілував її в губи.

Пеггі одразу ж заявила, що між нами все скінчено. Я запротестував, сказав, що я й Китаянка, то помилка молодості, що все це було ще до неї і вона не має права змушувати мене все життя розплачуватися за своє минуле.

Але Пеггі була незворушна. І навіть подружилася з Китаянкою, аби дошкулити мені; я чув, як вони вдвох сміялись.

Цього разу, коли хвора на трисомію[1] Бріжит, яка липне до всіх, що для хворих на трисомію є нормальним, бо вони дуже лагідні, прийшла до мене привітатись, я дозволив їй себе обцілувати. Вона не тямилась від радості, що їй це дозволили. Як той пес, що радісно зустрічає свого господаря. Проблема в тім, що в коридорі якраз був Ейнштейн. Може, у нього й вода у голові, зате на очах — не шкурки від сосисок. Він усе бачив і розповів Пеггі й Китаянці. Тепер увесь поверх вважає мене гульвісою, хоча я й кроку не ступив з палати.

— Не знаю, що на мене найшло, Бабцю-Ружо, з цією Бріжит…

— Полудневий демон, Оскаре. Всі чоловіки такі. У віці від сорока п'яти до п'ятдесяти років вони для заспокоєння перевіряють, чи можуть подобатися іншим жінкам, окрім тих, яких вони люблять.

— Гаразд, значить я нормальний, хоча й ідіот, так?

— Звісно. Ти цілком нормальний.

— Що ж мені робити?

— Ти кого любиш?

— Пеггі. Нікого, крім неї.

— Тоді скажи їй про це. Перше подружжя вразливе і завжди хитке, але потрібно боротися, щоб його зберегти, якщо воно того варте.

Завтра Різдво, Господи. Я ніколи не задумувався над тим, що це твій день народження. Зроби так, щоб ми з Пеггі помирилися, бо я не знаю, через це чи ні, але сьогодні ввечері мені дуже сумно, і я втрачаю мужність.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Тепер коли ми стали друзями, що ти хотів би отримати на свій день народження?

Дорогий Боже,

Сьогодні вранці, о восьмій, я сказав Пеггі Блу, що люблю її і тільки її, і не можу уявити свого життя без неї. Вона розплакалась і зізналась, що я звільнив її від великого горя, бо вона також любить лише мене і ніколи не знайшла б собі когось іншого, особливо тепер, коли вона стала рожевою.

Як дивно, ми обоє ридали, але нам було так приємно. Подружнє життя — класна штука. Особливо коли вам мине п'ятдесят, і випробування вже позаду.

Коли пробило десять, до мене нарешті дійшло, що це Різдво і я не можу залишатися з Пеггі, бо її родина — брати, дядьки, племінники, кузени — збиралися "висадитися" в її палаті, мені ж доведеться терпіти своїх батьків. Що ще вони надумали мені подарувати? Пазл із вісімнадцяти тисяч шматочків? Книги курдською мовою? Коробку з інструкціями щодо користування? Мій портрет тих часів, коли я був здоровим? З такими кретинами, у яких не голова, а кошик для сміття, така загроза виднілася на горизонті, від них можна було очікувати всього, в одному можна бути певним — на мене чекав нікчемний день.

Я хутко зважився і організував свою втечу. Трохи обміну: іграшки для Ейнштейна, ковдру — Беконові, цукерки — Поп Корнові. Трохи спостережливості: перед тим як піти, Бабця-Ружа завжди проходила крізь роздягальню. Трохи завбачливості: мої батьки не приїдуть раніше полудня. Все пройшло добре: об одинадцятій тридцять Бабця-Ружа обняла мене, побажала щасливого Різдва з батьками, а потім зникла на поверсі роздягалень. Я свиснув. Поп Корн, Ейнштейн і Бекон швидко одягли мене, підняли, спустили по сходах і віднесли до тарадайки Бабці-Ружі, випущеної ще до появи першого автомобіля. Поп Корн, великий спритник у відкриванні замків, йому ж бо пощастило вирости у непевному районі, відчинив відмичкою задні дверцята, і вони кинули мене на підлогу між переднім і заднім сидіннями. Потім повернулися до будинку, непомічені й невпізнані.

Минуло чимало часу, доки Бабця-Ружа сіла у машину, змусила її кашлянути разів десять чи п'ятнадцять, перш ніж та завелась, а тоді ми рвонули, як навіжені.