Шолом-Алейхем - З ярмарку, Шолом-Алейхем

Але повернімося знову до його дитинства, коли Меєр з Медведівки ще не знав і не снив навіть, що його коли-небудь зватимуть Михайлом Юхимовичем Медведєвим і що він уславиться на весь світ.

9

УТРАЧЕНО ЩЕ ОДНОГО ТОВАРИША

Трусимо груші й дістаємо різни. — Вчимося красти. — Тишебов* у попа в саду. — Екзекуція

Нема нічого дивного, що ці хлопчаки, Меєр і Шолом, прихилились один до одного, стали нерозлучними друзями, їх єднала якась спорідненість душ, вони наче передчували, Що їх обох чекає незвична доля. І передчуття не зрадило їх: років через двадцять, коли вони зустрілися (це сталось у Білій Церкві, Київської губернії, як побачимо далі), один був уже відомим артистом Медведєвим, а другий уже писав фейлетони в журналі "Ідишес фолксблат" під псевдонімом Шолом-Алейхем.

Але повернімося знову до їхнього дитинства, коли одного ще звали Меєр з Медведівки, а другого — Шолом, син Нохема Вевикова, і вони ще бігали босоніж по ворон-ківських вулицях разом з іншими дітьми шановних городян. Треба сказати правду — наші приятелі не виявляли особливої охоти до науки, яку рабин реб Хаїм вбивав їм У голову, і до побожності, що її він намагався їм прищепити, їх вабили зовсім інші речі. Скажімо, рвати зелений агрус або трусити груші, сливи, хай навіть у власному саду, далеко приємніше, ніж гнути спину над талмудом, ревно молитися або читати псалми, як цього вимагав від своїх учнів реб Хаїм.

— Талмуд — не коза, нікуди не втече! Не помолишся — бог простить! А псалми хай читають старі євреї...

Так навчав Меєр уму-розуму свого приятеля Шолома й показував йому, як вилізти одним махом на найвище дерево або як підстрибнути й ухопити вишневу гілку, щоб вишні самі лізли в рот. Правда, губи після цього стають чорними й з пучок одразу видно, що ви рвали вишні. Та що з того? Відшмагають— овва! — не страшно.

Дітей у хедері так часто шмагали, що вони звикли до цього й не відчували ніякого сорому, а про біль нічого й казати. Що тут такого, коли навіть дістаєш від учителя "порцію макарон"? До весілля загоїться. Соромно було лише тому, хто вже став женихом. Він боявся, власне, одного — щоб наречена не дізналася, і не так наречена, як її подружки, що дражнитимуть: "Жених з відшмаганою паністарою!"

Меєр ще не був женихом і не боявся цього, тому він сміливо навертав свого приятеля Шолома на "добру путь": учив його проминати молитви, тягти в крамниці у матері з-перед носа ріжки, цукерки, пірники та інші ласощі. Це не означало, крий боже, красти, а тільки брати. А за це на тому світі не карають...

Усе це, певно, обійшлося б, якби Меєра не спіткала біда: він якось переліз через паркан до попівського саду й натрусив повну пазуху грушок. На біду, його побачила у вікно попівна. Піп вибіг із собакою й спіймав Меєра. Собака роздер йому, пробачте, штанці, а піп зірвав з його голови шапку й пустив під чотири вітри.

На цьому, можливо, і закінчилася б ця пригода, якби вона не трапилась у тишебов! Як так можна? Усі євреї ходять роззуті, тужать, плачуть по зруйнованому храмові, а він, рабпнів синок, походжає собі без шапки й в роздертих штанцях!

Екзекуцію, якій піддали невдаху, неможливо навіть описати в наш вік чистого прогресу. Але це ще півбіди. Головне те, що після такої пригоди Шолома негайно забрали з хедеру, а за прикладом Нохема Вевикова інші батьки теж забрали своїх дітей, і бідолаха реб Хаїм залишився без учнів. Оскільки професія рабина й кантора давала надто мало прибутку, він мусив повернутись у Ракитне, і містечко знову залишилось без рабина.

Але не турбуйтесь — ненадовго. Нохем Вевиків привіз нового рабина, з Борисполя, молодого, на ім'я Шмуел-Еля, який теж був неабияким знавцем талмуда й умів гарно співати, а крім того, ще чудово грав у шахи. Одну лише ваду мав оцей Шмуел-Еля: він був трохи інтриганом, підлабузником і любив, коли ніхто не бачить, потеревенити з якого-небудь молодичкою.

Отак наш герой втратив і другого товариша.

10

ТОВАРИШ СІРКО

Собака розумний і добре вихований.— Жаль до живої істоти. — Перевертень. — Відданий товариш

Гадаю, що з самого ім'я не важко здогадатися, що Сірко був не людина, а собака, звичайнісінький собака, із сірою шерстю — тому саме його й назвали Сірко.

Кажу — звичайнісінький собака, але мушу одразу застерегтися: ні, не звичайнісінький, і в цьому ми незабаром пересвідчимось. Та спочатку треба розповісти в кількох словах біографію цього собаки — звідки у єврея собака. Історія ця така.

Коли Нохем Вевиків переїхав з міста в містечко й прийняв "пошту" з поштовим подвір'ям та реманентом, у дворі застали собаку Сірка, ще зовсім молодого, проте вже досить тямовитого, розумного, такого розумного, що він одразу визнав нових хазяїв. Це по-перше. А по-друге: до свреїв він почував пошану, не кидався на них, боронь боже, як інші собаки, що відразу скаженіють, тільки-но побачать довгополий лапсердак...

Само собою зрозуміло, що Сірко з новими хазяями не знався і в дім навіть носа не потикав. Певно, йому одразу натякнули поліном по голові, що в єврейський дім собаці лізти нічого.

Дорогу до кухні йому теж було заказано. Якось напередодні суботи одноока Фрума віднадила Сірка одним лише горщиком окропу, яким вона, цілком добродушно й навіть посміхаючись, ошпарила йому бік.

Ох, оця Фрума! Не серце було у дівки, а камінь! Вона не терпіла ні собак, ні котів. Одного разу Шолом ледве вирятував з її рук кота, якого вона прив'язала до ніжки стола й так жорстоко лупцювала віником, що верещання бідолашної тварини здіймалося аж до самого неба.

— Фруменю, серденько, любонько, що ж ти робиш? Жаль живої істоти! Господь бог тебе покарає! Мене краще бий! Бий мене, а не кота! — благав її Шолом і підставляв спину оцій деспотичній дівці, аж поки нарешті вона схаменулась і побачила, що справді надто жорстоко повелася з котом. Вона хлюпнула на нього холодною водою — ледве відхаяла напівмертву тварину.

І це все, гадаєте, через що? Через дурницю: Фрумі здалося, що ласун (інакше вона його не називала) уже вхопив дещо, бо чогось облизується. "Чого це кіт раптом облизується?" Фрума геть усіх підозрівала в якихось гріхах: кіт обов'язково ласун, собака — шкодливий, мужик — злодій, дитина — свиня... І такі всі істоти, весь світ! Але повернімось до Сірка.

Інший собака замість Сірка, якби його так ганебно прогнали з дому й з кухні, напевно пішов би звідси — живіть собі сто двадцять років без мене! Але Сірко був не такий. Він ладен був краще вмерти, аби не йти з цього подвір'я. Тут він народився, тут він і подохне... Тим більш, що він набув добрих заступників в особі хазяйських дітей. Він їм дуже припав до душі, незважаючи на всі намагання Фруми очорнити його, і не один собака побажав би собі такого життя й таких харчів, якими діти забезпечували Сірка. Вони йому приносили все найкраще й найсмачніше з того, що їм удавалося дістати. Звісно, це робилося крадькома, щоб ніхто не бачив і навіть не здогадався, бо якби дорослі дізналися, то це могло б скінчитися досить сумно і для дітей, і для собаки. Сірко знав години сніданку, обіду й вечері і нетерпляче видивлявся, чи не несуть уже чогось смачного. Він навіть заздалегідь знав, що у кого є в кишені, і тикав туди носа. Розумний собака!

А яких штук діти його навчили! Вони йому клали, скажімо, на кінчик носа обгризену кістку або шматочок хліба і казали: "Не руш!" (із собакою, як відомо, не розмовляють по-єврейському). І він покірно чекав так довго, аж поки не почує довгожданого слова: "Гам!" Тоді Сірко підскакував — і ласого кусня як не було!

У зимові вечори, коли діти сиділи в хедері, Сірко ніяк не міг дочекатися на своїх друзів і щодня, годині о дев'ятій, з'являвся під вікном хедеру й починав шкрябати лапами мерзлі шибки — знак, що час згорнути книжки й іти додому вечеряти. Вчителеві Сірко правив щось наче за годинника. "Ваш пес,— казав він,— напевно перевертень!" — і відпускав дітей. Вони брали свої промащені паперові ліхтарики і йшли додому, весело співаючи якої-небудь завзятої солдатської пісні:

Раз, два, три, четирє, Пойдем, пойдем на квартіри. Ахтир-бахтир колошка, Восім дєньгі рабошка...

Або:

Пора, пора! Пора вибираться! І со всємі господамі Распрощаться — пора!

Сірко біг попереду, підстрибував у захваті, качався по снігу,— і все це заради обгризеної кістки або кількох шматків хліба, що перепадуть йому з вечері. Щирий собака!

Скільки разів траплялося: серце в Шолома щемить, на душі сумно — вдома нагоріло, а в хедері ще додали,— і тоді він забирався із Сірком у глиб саду, десь за дерева. Там наш герой умощувався під парканом на купі сміття, а його вірний друг тягнувся до нього мордою й дивився йому просто в очі, мов дитина, що чимось завинила. "Чого він дивиться? Про що він думає в цю мить? Невже він таки все розуміє, як людина? Він теж має душу, як, пробачте, людина?" І Шолому спадали на думку вчителеві слова: "Цей пес — перевертень..." І йому згадувалося, що цар Соломон каже в Еклезіасті*: "Нема різниці між людиною й твариною". "Але якщо нема різниці, то чому Сірко собака, а я людина?" — міркував Шолом, дивлячись із жалем і водночас з повагою на Сірка. А Сірко дивився на Шолома, наче той йому рівня... Собака — друг! Дорогий, вірний друг Сірко!

ТРАГЕДІЯ СІРКА

Підлий наклеп. — Загибель безневинного собаки. — Гарячі сльози

Не буде перебільшенням, коли скажу, що Сірко був мудрим собакою, який розумів, хто його більш за всіх любить, і тому не дивно, що він прихилився до автора цього твору сильніше, ніж до інших дітей, і безмовно вступив з ним в спілку, самовіддано полюбив його, ладен був за свого друга й володаря головою накласти. Безсловесна твар, нездатна висловити свою відданість, Сірко виявляв її, як це властиве собаці, стрибаючи, скиглячи, перекидаючись на свій собачий лад. Досить було одного слова, короткого наказу його друга й володаря: "На место!" — і Сірко покірливо йшов до себе, лягав собі тихенько, як котятко, і тільки стежив одним оком за діями свого володаря.

"Володаря" та його "раба" єднала ніжна любов, і не можна було собі уявити, що буде, коли Сірка раптом не стане. Як то не стане? Не може такого бути! Хіба Сірко людина, що може поїхати й навіть не попрощатися?.. Селяни не раз намагалися заманити Сірка до себе в село.