Щербаненко Джорджо - Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо

Вони стояли недалеко од вітальні, в якій був Вейтон, але, помітивши, що вони не самі, урвали розмову. Це все.

— А пані Вейтон? — спитав Джеллін.

— Ах, ця? У неї вийшла страшенна сварка з чоловіком за сніданком: Вейтон хотів їсти тільки консерви і пити мінеральну, оскільки вбив собі в голову, що його збираються отруїти. Це зовсім вивело з рівноваги його дружину. Вона заявила йому, що їй хотілося б замордувати його, та тільки не згодна через нього сидіти бодай один день у в'язниці. Потім вона розплакалася, сказавши, що це так він одплачує їй за всю любов, за те все, що вона для нього зробила: підозрює її в намірі убити його. Сцена, як у кіно. Я просто розважався.

Артур задумався на кілька хвилин, піднявши очі до стелі, ніби шукаючи там натхнення. Метчі стежив за ним зацікавлено.

— Гаразд. А двоє Чезлі? — спитав Джеллін, вертаючись на землю.

Метчі закурив.

— Близько п'ятої я пішов до них у контору. Обидва працювали над якимсь кресленням, а Гертруда Веймар друкувала на машинці. Нічого особливого. О восьмій вони прийшли на вечерю, принісши Вейтонові газети. Матільда хотіла не дати йому читати їх, але Вейтон випередив її, вириваючи одну газету з рук Альберта. На лихо, один із заголовків звучав так: "Через чотири дні Філіпа Вейтона буде вбито".

— І що на те Вейтон?

— Він зомлів. Довелося-викликати лікаря,— проказав поважно Метчі.

Артур потер рукою губи, подивився хвилинку вгору, а потім спитав:

— А інші як?

— Усі почувають себе добре,— відповів іронічно Метчі.— Кухарі готують, покоївки прибирають і подають, камердинер задирає носа, портьє курить.

— Добре, дуже добре,— промовив Джеллін.— Я вам справді вельми вдячний за цей опис подій. Дещо вже вимальовується. Незрозумілою для мене залишається лише одна річ, але, може, завтра з'ясується і це... А тепер я хочу вас попросити про велику послугу, навіть дві... Даруйте вже мені...

— З дорогою душею, ви тільки, будь ласка, скажіть,— відгукнувся одразу Метчі.

— Я візьмуся тут за одну справу, а ви тим часом дайте потрібні розпорядження, щоб за тими, кого я зараз назву, пильно стежили завтра вранці аж до полудня. Говорячи ясніше, я хотів би знати, хто з них піде кинути листа або ж доручить комусь це [23] зробити. Ось тоді й доведеться затримати того, хто вкидатиме листа...

— Зрозуміло,— відкарбував Метчі.— То, значить, ви гадаєте, що вони й надалі розважатимуться писанням цих ідіотичних анонімок?

— Хтозна, Метчі,— відповів стримано Джеллін,— Або боюся, що без цього не обійдеться...

— Гаразд... А тепер назвіть імена цих осіб.

— Записуйте. Матільда Чезлі, її двоє братів, Гертруда Веймар, уся Вейтонова челядь, а також... а також...— Джеллін почав копатися в своєму записнику.— Джон Френзен, Генрієта Бейм, Марта Сомерсет, Макх'ю... і це все.

Закінчивши писати, Метчі поклав аркуш до кишені і сказав з удаваною серйозністю:

— А може, мені записати і прізвище капітана Сандера? Від нього можна чекати будь-якого сюрпризу, правда, пане Джеллін?

Артур, наділений почуттям гумору, щиро зареготав.

— Браво, браво, Метчі. Я справді тішуся нашим співробітництвом. Хочу вас попросити ще про одне... Не хотів би вас надто експлуатувати, але будьте опівночі перед пивним баром Клей 3...

Метчі без зайвих слів кивнув головою і пішов, бурмочучи собі під ніс: "Опівночі..."

Близько десятої Джеллін зібрав свої папери і сховався в кімнаті, гучно охрещеній кабінетом, але насправді їдальні, чиї стіни прикрашали полиці з книжками. Один стіл служив для писання, на другому їли. Лимонові фіранки на вікнах хвилювалися під поривами леготу, безсилого розвіяти туман. Джеллін відслонив одну штору і визирнув надвір, за вікном у млі рухалися не люди, а якісь невиразні тіні. Хазяїн підійшов до полиць з книжками, прочитав кілька назв, пройшовся кілька разів по кімнаті, заклавши руки за спиною, і врешті спинився, утупившись очима у стелю. Через кілька хвилин він сів за стіл, узяв кілька аркушів білого паперу й заходився писати.

"Капітанові Столену Сандеру від Артура Джелліна

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 1

Слідство у справі Вейтона проходить за встановленим порядком. Одначе досі не вдалося викрити нічого нового. На думку нижчепідписаного, найголовніше не виявлення автора анонімок, а зрозуміння, з якою метою вони посилаються. Іншими словами} треба з'ясувати, хто зацікавлений у тому, щоб погрожувати Вейтонові смертю. У перший момент можна було подумати, що анонімник [24] хоче змусити Вейтона сидіти удома, занедбавши роботу. В цьому разі листи міг би писати суперник — інший актор, здатний скористатися зникненням Вейтона зі сцени. Але нині Вейтон ніде не грає І не веде ніяких переговорів для одержання нової ролі.

Гідне відзначення, що Вейтон, посаджений під замок і під сувору охорону, не може загинути від руки чужого. Іншими словами, якщо анонімник не хтось із числа домашніх, то він не збирається вбити Вейтона насправді, оскільки добре усвідомлює, що через розголос, викликаний посланими анонімками, практично це стало неможливо. Якщо ж у гру замішаний хтось із домашніх, тоді погрози справжні. Але в такому разі залишилася б незрозумілою історія з листами, оскільки гаданий убивця не має жодних логічних мотивів повідомляти жертву про свої наміри.

Як випливає з написаного вище, якщо сприймати погрози серйозно, то їхнього автора треба шукати скоріше в домі Вейтона, ніж поза домом. Тільки особа з найближчого оточення актора може бути певна, що, незважаючи на підняту тривогу, вона зможе вчинити вбивство.

Артур Джеллін".

З притаманною йому точністю Джеллін написав наприкінці рапорту: "Складено о 22.30, передано до центрального поліційного управління о 23-й годині". Потім вклав аркуші в конверт і вийшов з дому. Точно о 23-й годині він вручив рапорт секретареві капітана Сандера і швидко покинув будинок поліційного управління.

Густий туман усе ще сповивав місто. Проте це не тільки не заважало, а радше допомагало Артурові думати. До зустрічі з Метчі залишалася ще година, і Джеллін хотів скористатися кожною вільною хвилиною. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22.

Ця вуличка містилася на далекій окраїні Бостона. На кілометровій відстані тягнулася серія маленьких, стандартних, убогих будиночків, де мешкали робітники. Об одинадцятій вечора ніхто вже не ходив тут по вулиці, а скупе її освітлення тепер іще приглушував туман.

Джеллін вийшов з таксі, наказав водієві почекати і піднявся сходами, що вели до дверей дому під номером 22.

У тісному під'їзді витер сірника, щоб прочитати на дощечці прізвища пожильців. Того, кого шукав, знайшов він одразу й натиснув дзвінок, виведений біля прізвища. Скоро двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.

Що ваша ласка? — спитав він якимось писклявим і водночас лагідним голосом. [25]

— Даруйте мені,— сказав збентежений Джеллін.— Я з центрального управління поліції... ось моє посвідчення... Я прийшов про дещо довідатись у вас.

Чоловік на посвідчення навіть не глянув і відмахнувся рукою— мовляв, це його не цікавить.

— В таку пору? — гмукнув він здивовано.— Чи не могли б ви прийти завтра вранці або взагалі не приходити?

— Пане Френзен,— кашлянув Джеллін,— години Вейтона, можливо, лічені. Наш обов'язок використати кожну хвилину...

Джон Френзен, мільйонер, який мешкав в убогому робітничому будинку, відірвана від справ і світу людина, нетерпляче скинувся, але розчахнув навстіж двері, запрошуючи Джелліна всередину.

— Заходьте.

Він провів його на третій поверх і відчинив двері маленького покоїка, якщо тільки це приміщення заслуговувало такої назви. Усі стіни від стелі до підлоги вкриті були полицями з книжками. Великий стіл під вікном був теж завалений книжками і паперами. Усю іншу площу займав тапчан, він правив і за ліжко і за стілець. Ані сліду інших потрібних меблів, таких, як шафа чи умивальник. Хіба що все було сховане в тапчані.

— Сідайте,— сказав Френзен, показуючи Артурові на тапчан.— Мабуть, усе знову вперлося в цю літеру "Ф", чи не так? Оскільки листи з погрозами до Вейтона підписані літерою "Ф", а моє прізвище Френзен, то мене вважають за майбутнього вбивцю.

— Ні, ні! Не про це йдеться! — заперечив Джеллін і додав з ваганням: — Йдеться про одну делікатну справу, і я буду вам без міри вдячний, якщо ви захочете відповісти мені по щирості.

— Це щось нове? — спитав похмуро Френзен.

— Бачте, я хотів би знати, чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

Перш ніж відповісти, Джон повільно підняв голову і уважно поглянув на Джелліна. З досьє випливало, що йому сорок років, але його обличчя і вся постать підказували, що він куди старший. Волосся, окрім кількох чорних пасемців, було майже сиве. Глибокі зморшки поорали чоло і залягли при кутиках уст, колір обличчя був нездоровий, землистий, а очі згаслі. Френзен озвався після довгої хвилі мовчання.

— Гертруда Веймар уже не моя дружина. Була колись, це так, але я не розумію, навіщо потрібно комусь доскіпуватися, що стало причиною нашого розлучення?

— Щодо цього,— сказав усе ще збентежений Джеллін, а проте вже збираючись до нападу,— я вам спершу задам інші питання. Чи відомо вам, що Гертруда Веймар працює у братів Чезлі і живе в тому самому будинку, що й Вейтон? [26]

Джеллін питав, а сам нишком, але пильно спостерігав за Френзеном. Проте ніякої реакції не дочекався.

— Про це я довідався сьогодні ввечері з газет, які пишуть про справу Вейтона,— відповів Френзен.

— А раніше ви про це не знали?

— Ні,— мотнув головою Френзен.— Але якби я про це навіть знав, мені було б до цього абсолютно байдуже.

Артур Джеллін якусь мить мовчки розглядав ґудзики на своєму пальті.

— І все ж чи не зводили б ви пояснити мені,— настоював він.— Чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

І цим разом Френзен відповів не одразу. Він сперся ліктями на стіл, узяв покладену перед ним книжку й почав задумано гортати її.

— Послухайте, ви прийшли сюди, щоб на підставі сказаного мною виснувати, чи здатна Гертруда вбити Вейтона,— урвав він на хвилю гортати.— Можу вам сказати одразу, що вона убити здатна, але Філіпа Вейтона не вб'є, оскільки це їй не принесло б жодного цента. Це ясно як сонце.— Він знову спинився, потім устав, даючи Джеллінові зрозуміти, що їхня розмова вичерпана, і додав: — Я сказав вам те, чого ви хотіли довідатися в мене.