Янссон Туве - Небезпечне літо, Янссон Туве

їй пригадався загадковий моторошний сміх…

Маленька Рюмса вмить перестала плакати і позадкувала з коридору. Вона розпачливо шукала вхід до вітальні, але що довше шукала, то страшніше їй ставало. Нарешті їй трапилися якісь двері, і вона шарпнула клямку.

Однак кімната, куди вона увірвалася, не була вітальнею. У слабкому світлі Рюмса побачила ряд голів, відрубаних голів на жахливо довгих і тонких шиях з копицями волосся. Голови стояли обернені до стіни. "А якби вони дивилися на мене… – злякано подумала Рюмса. – Навіть уявити страшно, якби вони дивилися на мене…"

Вона була така настрашена, що навіть боялася ворухнутися, лише заворожено витріщалася на золотисті, чорні та руді кучері…

А тим часом у вітальні Хропсю точили докори сумління.

– Не ламай собі голову через Рюмсу, – переконувала її Доня Мюмлі. – Вона ображається на кожному кроці!

– Але ж має рацію, – пробурмотіла Хропся, оглядаючи свій животик. – Мені треба мати сукню.

– Ото ще! – буркнула Доня. – Не будь дурною…

– Ти ж носиш сукенку! – зауважила Хропся.

– Я – то інша справа, – безтурботно мовила Доня Мюмлі. – Розсуди, Мудрику, чи потрібна Хропсі сукня?

– Звичайно, якщо вона мерзне.

– Ні-ні, я ніколи не мерзну, – пояснила Хропся.

– Або якщо піде дощ, – запропонував Мудрик. – Але тоді мудріше придбати собі дощовика…

Хропся похитала головою і після короткої задуми сказала:

– Піду попрошу у Рюмси пробачення.

Узяла кишенькового ліхтарика і вийшла в коридор. Але там було порожньо.

– Рюмсо! – тихо покликала Хропся. – Мені подобається твій прямий проділ посередині, чуєш…

Рюмса не озивалася. Хропся помітила вузеньку смужку світла, що пробивалася з-під прочинених дверей, і підійшла ближче.

У кімнаті сиділа Рюмса, її годі було впізнати. Довгі золотисті пасма обрамляли стурбоване личко. Маленька Рюмса подивилася на себе в дзеркало і зітхнула. Потім взяла інше, не менш гарне волосся з пишними рудими кучерями, нагорнула собі на чоло гривку. Але й руді кучері їй не пасували. Нарешті Рюмса взяла тремтячими лапками перуку, яку приберегла насамкінець, бо вона їй найбільше подобалася. То було розкішне чорне-чоренне волосся з дрібними золотими блискітками. Затамувавши подих, Рюмса натягнула його на голову і якусь мить розглядала своє відображення. Потім поволі зняла перуку і понурила голову.

Хропся нечутно знову вислизнула в коридор. Вона розуміла, що Рюмса зараз воліє побути сама. Але Хропся не повернулася до решти, а рушила далі коридором. Вона вловила манливий приємний запах, запах пудри. Маленьке кружальце ліхтарика шугало то вгору, то вниз стінами і зрештою завмерло, висвітивши магічне слово "Гардероб".

– Одяг, – прошепотіла Хропся. – Сукні!

Натиснула клямку і зайшла досередини.

– О, яке чудо, – прожебоніла вона. – Яка краса! Сукні, сукні, сукні… Сукні висіли безконечними рядами, сотнями, тісно одна біля одної, скільки сягало око: блискуча парча, легкі хмаринки тюлі і лебединого пуху, квітчастий шовк та багряний оксамит – усе мерехтіло і переливалося блискітками, раз у раз спалахуючи, немов світло маяка.

Хропсі перехопило подих, вона обережно торкалася суконь, пригортала їх до себе, до свого серця, тулилася носом. Сукні шелестіли, пахли пилом та парфумами, огортали Хропсю м'якими фалдами.

Раптом вона облишила всю цю розкіш і хвильку постояла на голові.

– Це щоб трохи заспокоїтися, – прошепотіла сама до себе. – Треба заспокоїтися, інакше мене рознесе на шматки від щастя. їх так багато…

Перед обідом Рюмса сиділа в кутку вітальні і сумувала.

– Привіт! – гукнула Хропся й сіла поруч.

Рюмса скоса зиркнула на неї, але нічого не сказала.

– Я тинялася будинком, шукала собі сукню, – розповідала Хропся. – Знайшла сотні і страшенно зраділа!

Рюмса щось буркнула, що могло означати все що завгодно…

– А може, й не сотні, а тисячі, – продовжувала Хропся. – Я не могла на них надивитися, стільки переміряла, але від того тільки сумніше ставало на душі…

– Справді? – враз пожвавилася Рюмса.

– Так! Дивно, правда? Розумієш, їх надто багато, – вела далі Хропся. – Мені ніколи не переносити їх усіх і понад силу вибрати найгарнішу. Аж страшно стало, дивлячись на них! Якби там було лише дві сукні, я б одразу вибрала ліпшу…

– Так, це було б набагато легше, – повеселіла Рюмса.

– Тож я від них втекла, – завершила свою розповідь Хропся.

Якийсь час вони сиділи мовчки, спостерігаючи, як Мама Мумі-троля накриває стіл до обіду.

– Уяви собі, яка родина мешкала тут до нас! – знову озвалася Хропся. – Тисячі суконь! Підлога, що обертається, картини під стелею, напхом напханий гардероб… А ще паперові меблі і власний дощ! Як гадаєш, які вони були на вигляд?

Рюмса згадала розкішні кучері і зітхнула.

А за спинами Рюмси та Хропсі, з-поза запиленого мотлоху за паперовою пальмою поблискувало двоє маленьких уважних очиць. У них проглядала зневага. Спершу очиці розглядали вітальню, умеблювання, а потім спинилися на Мумі-мамі, яка саме накладала у мисочки кашу. Очі ще більше потемніли, а ніс зморщився від нечутного пирхання.

– Обід на столі! – гукнула Мама. Вона взяла зі столу тарілку з кашею і поставила на підлогу під пальмою.

Усі зібралися і посідали навколо столу.

– Мамо, – почав було Мумі-троль, простягаючи лапку за цукром. – Мамо, чи не думаєш ти… – і раптом замовк на півслові, цукерничка випала йому з лап і гримнула на підлогу. – Погляньте! – прошепотів він. – Погляньте!

Всі озирнулися. Від темного кутка відокремилася тінь. Щось сіре і зморшкувате протупцяло вітальнею, примружилося до сонця, затрясло вусами і витріщилося ворожим поглядом на родину Мумі-тролів.

– Я – Емма! – пихато відрекомендувалася стара театральна щуриха. – Хотіла лише вас повідомити, що ненавиджу кашу, а ви їсте її уже третій день…

– Завтра буде молочний суп, – пообіцяла, знітившись, Мама.

– Ненавиджу молочні супи, – відрубала Емма.

– Може, пані Емма сяде до столу, – запропонував Мумі-тато. – Ми гадали, що будинок покинутий, і тому…

– Будинок… – зневажливо пирхнула Емма. – Будинок! Це ніякий не будинок, – вона підійшла до столу, але не сіла.

– Вона на мене сердиться? – прошепотіла Рюмса.

– А що ти такого зробила, щоб на тебе сердитися? – здивувалася Доня Мюмлі.

– Нічого, – пробурмотіла ледь чутно Рюмса, опустивши носа в тарілку. – Просто у мене таке відчуття. Мені завжди здається, ніби всі на мене сердяться. Якби я була найгарнішою рюмсою на світі, тоді все було би зовсім інакше…

– Але якщо це не так, то про що можна говорити… – відказала Доня Мюмлі, продовжуючи наминати кашу.

– Чи родина пані Емми врятувалася? – співчутливо поцікавилася Мама Мумі-троля.

Емма не відповіла. Вона не зводила очей зі шматка сиру… Потім простягнула лапу і запхала сир до кишені. Її погляд помандрував далі і спинився на оладці.

– Це наше! – верескнула Маленька Мю і миттю всілася зверху на оладку.

– Так робити негарно, – дорікнула сестричці Доня Мюмлі. Вона зігнала крихітку, обтерла оладку і заховала її під скатертину.

– Любий Мудрику, – Мама враз заметушилася, – поглянь у коморі, чи не зосталося там чогось для пані Емми.

Мудрик кинувся виконувати доручення.

– Комора! – випалила Емма. – Комора! Це ж треба додуматися – назвати коморою суфлерську будку! Сцену – вітальнею, а лаштунки – картинами! Завісу охрестити портьєрою, а реквізит – дядечком Реквізитом! – вона аж побуряковіла і так наморщилася, що годі було відрізнити, де ніс, а де чоло. – Я рада! Страшенно рада, – перейшла Емма на вереск, – що майстер сцени Чепурун (вічна йому пам'ять!) не бачить вас! У вас поняття зеленого немає, що таке театр! Ви не знаєте про театр анічогісінько, навіть ще менше!

– Там була лише одна дуже стара салака, – сповістив Мудрик, повернувшись. – Якщо це, звичайно, не маленький оселедець…

Емма вихопила у нього з лап рибину і з високо задертою головою почовгала у свій куток. Вона там довго чимось гриміла, нарешті добула велику мітлу і відчайдушно заходилася мести підлогу.

– Що таке театр? – занепокоєно прошепотіла Мама Мумі-троля.

– Не знаю, – так само пошепки відповів Мумі-тато. – Щось таке, про що довідатися вкрай необхідно…

Надвечір у вітальні духмяно запахло горобиновим цвітом. Птахи тріпотіли крильми під стелею, полюючи за павуками, а Маленька Мю зустріла на килимі величезну страшну мураху.

Виявилось, що вони запливли у лісову гущавину, а ніхто цього навіть не помітив. Родина вкрай розхвилювалася, всі навіть забули про свій страх перед Еммою, скупчилися на краю вітальні над водою, жваво перемовляючись і розмахуючи лапами.

Будинок пришвартували до високої горобини. Тато Мумі-троля міцно прив'язав швартову мотузку до свого посоха й увіткнув його просто в дашок комори.

– Не смійте ламати суфлерську будку! – верескнула Емма. – Це вам театр чи казна-що?

– Напевно, театр, якщо пані Емма так каже, – покірно мовив Тато. – Але ніхто з нас не знає до пуття, що воно таке…

Емма мовчки витріщилася на нього, похитала головою, пересмикнула плечима і, зневажливо пирхнувши, далі заходилася підмітати.

Мумі-троль, задерши догори голову, розглядав квітучу крону високого дерева. Рої бджіл та джмелів дзижчали поміж білих квіточок, стовбур гарно вигинався, утворюючи немов колиску для якоїсь крихітки.

– Сьогодні я спатиму на дереві, – раптом випалив Мумі-троль.

– Я також! – одразу підхопила Хропся.

– І я! – закричала Маленька Мю.

– Ми спатимемо вдома, – категорично не погодилася з сестричкою Доня Мюмлі. – На дереві можуть повзати мурахи. Якщо тебе вкусить хоч одна, ти розпухнеш і станеш така велика, як помаранча.

– А я й хочу стати великою! Хочу стати великою! Хочу стати великою! – розвередувалася Маленька Мю.

– Будь слухняною, – вмовляла крихітку сестра, – бо прийде Мара і забере тебе з собою.

Мумі-троль усе ще стояв мов заворожений, розглядаючи зелене склепіння листя над головою. Йому здавалася, ніби він удома, в Долині Мумі-тролів. Він почав насвистувати собі під ніс, розмірковуючи, як приладнати мотузяну драбинку.

Але тут налетіла Емма.

– Не смій свистіти! – заверещала вона.

– Чому? – здивувався Мумі-троль.

– Свистіти у театрі – це погана прикмета, – стишивши голос, мовила Емма. – Навіть цього ви не знаєте…

Буркочучи і потрясаючи мітлою, вона пошкандибала у свій темний куток. Решта розгублено дивилися їй услід, на мить усім стало якось незатишно на душі.