Янссон Туве - Тато і море, Янссон Туве

Надзвичайна історія!

На якийсь час вони замовкли.

– Що тепер буде? – порушив мовчанку Мумі-троль.

– Я згадую того рибака, якого ми зустріли вночі, – озвалася Мумі-мама. – Мабуть, він живе десь на острові. Може, щось знає… – Мама розв'язала мішок з постіллю і витягнула звідти червону ковдру. – Накрий Тата, – попросила вона. – Не годиться спати на голій скелі. Потім можеш обійти острів і пошукати рибака. На зворотному шляху набери, будь ласка, трохи озерної води. Мідний кавник лежить у човні. І картопля теж.

Приємно було чимось зайнятися. Мумі-троль повернувся спиною до великого замкненого на ключ маяка і побрів островом. Біля підніжжя гори панувала літня тиша, на схилах ніби застигли у русі червоні хвилі квітучого вересу. Земля була твердою та гарячою. Гарно пахли квіти, але не так, як вдома, у садку.

Лише тепер, опинившись на самоті, Мумі-троль міг по– справжньому побачити острів, принюхатися до нього, відчути його на дотик, прислухатися, нашорошивши вушка. Хоч навколо монотонно шурхотіло море, острів здавався тихішим, ніж Долина Мумі-тролів, цілком мовчазним і страшенно старим.

"До нього нелегко достукатися, – подумав Мумі-троль. – Це острів, який хоче, щоб йому дали спокій…"

Посеред острова вересова лука збігала до маленького зеленого болітця, а потім знову видряпувалася вгору схилом, зникаючи серед присадкуватих ялинок та карликових берізок. Так незвично мешкати у місцевості, де немає жодного високого дерева. Уся рослинність тут була низькорослою, плазувала, притискаючись до землі, натужно переповзала через гору. Мумі-тролеві здалося, що зараз і йому доведеться рачкувати, зробившись зовсім маленьким. І він щодуху побіг до мису.

На самому краю західного мису стояв малесенький будиночок з каміння та цементу. Він міцно чіплявся до скелі залізними скобами, мав округлий, мов спина тюленя, дах і дивився на море крізь дуже міцне віконне скло. Будинок був такий крихітний, що навіть комусь не надто високому можна було жити там хіба сидячи, а рибак збудував його для себе. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову й спостерігаючи за неповороткою мандрівною хмаркою.

– Доброго ранку, – привітався Мумі-троль. – Ти тут мешкаєш?

– Лише тоді, як на морі штормить, – стримано відповів рибак.

Мумі-троль серйозно кивнув. Так і повинен жити той, хто любить високі хвилі. Сидіти посеред прибою, дивитися, як накочуються велетенські зелені водяні гори, і слухати ревище моря у себе над головою. Мумі-троль хотів було попросити дозволу навідатися якось у гості, щоб подивитися на хвилі, але він розумів – будиночок збудовано тільки на одного.

– Мама переказувала тобі вітання і просила запитати про ключ від маяка, – сказав він.

Рибак не відповів.

– Тато не може увійти досередини, – стурбовано пояснив Мумі-троль. – Тож ми подумали, що, може, наглядач маяка…

Жодного слова у відповідь.

На небі з'явилося кілька нових хмарин.

– Там напевно був наглядач? – не відступався Мумі-троль.

Нарешті рибак повернув голову і глянув на нього своїми блакитними водянистими очима.

– Я нічого не знаю ні про який ключ.

– Він погасив маяк і подався геть? – розпитував далі Мумі-троль.

Ще ніколи йому не доводилося зустрічатися з кимсь, хто б лише відповідав на запитання. Це його трохи спантеличило і обурило.

– Не пригадую, – буркнув рибак. – Забув, який той на вигляд…

Він зіп'явся на ноги і рушив геть – якийсь сірий, зім'ятий, легкий, мов листок. Рибак був дуже маленький на зріст і не мав жодного бажання розмовляти.

Якийсь час Мумі-троль дивився йому услід, потім повернувся і вирушив назад. Перетнувши схил навскоси, зійшов до берега, щоб забрати з човна мідний кавник. Час було снідати. Мамі треба об лаштувати між камінням вогнище і накрити стіл до сніданку на східцях маяка. А тоді все якось владнається.

Піщаний пляж був зовсім білий. Вузький серпик дрібного, мов мука, піску простягався від одного мису до іншого, підбираючи усе, що наносили з підвітряного боку морські вітри. Ломаччя, викинене морем, лежало вище лінії припливу під вільховими хащами, зате нижче пісок був неторканим й гладким, як підлога. По ньому приємно було ступати. Якщо йти краєм прибою, сліди від лап оберталися на маленькі кринички, які відразу наповнювалися водою. Мумі-троль шукав черепашки для Мами, але ті, що лежали на березі, були дуже потрощені. Мабуть, їх розбили хвилі.

На піску щось заблищало, але не черепашка, а маленька срібна підківка. Слід від неї вів просто в море. – Саме тут у море скочив кінь і загубив одну зі своїх підків, – поважно зробив висновок Мумі-троль. – Напевно, так і було… Дуже незвичайна маленька конячка. Цікаво, їй посріблили підківку чи вона була срібною від народження?

Мумі-троль підібрав підківку і вирішив подарувати її Мамі.

Трохи далі такі самі сліди виходили з морських хвиль. Отже, то був морський кінь, таких він ще ніколи не бачив. Вони водяться лише в запаморочливих глибинах моря. Мумі-троль сподівався, що морська конячка має вдома запасні підківки.

Човен лежав на боці із згорненим вітрилом, і здавалося, йому вже ніколи не закортить вирушити у мандри. Його витягнули надто високо на берег, і він втратив будь-який зв'язок із морем. Мумі-троль мовчки дивився на "Пригоду". Йому стало трохи шкода її, але, може, вона спала. Треба буде, до речі, поставити якогось вечора неводи…

Ось хмари вирушили у свій похід над морем. Спокійні, сіро-голубі хмарини пливли собі рядком до самого горизонту. Берег був дуже пустельним, і Мумі-троль подумав: "Піду я додому!" А домівкою їм раптом стали сходи перед маяком. Долина, де вони мешкали, була надто далеко тепер. Проте він знайшов срібну підківку морської конячки. Це й вирішило справу.

– Не міг він усе забути? – вкотре повторював Мумі-тато. – Він же знав наглядача маяка. Вони мешкали на одному острові. Напевно, друзями були!

– Не пам'ятає анічогісінько, – переконував Мумі-троль.

Маленька Мю втягнула носиком повітря і видихнула через зціплені зубки.

– Той рибак – забудько з головою, набитою водоростями, – категорично заявила вона. – Я відразу це помітила. Якщо двоє забудьків живуть на одному острові, то вони або знають геть усе одне про одного, або їм цілком байдуже. Тут, очевидно, йдеться про одне і про інше. Тобто оте інше завдяки першому. Повірте мені на слово, я ж неймовірна розумниця!

– Лиш би не було дощу, – пробурмотіла Мумі-мама.

Оточивши Мумі-троля, родина не зводила з нього очей. Тепер, коли сонце сховалося за хмарами, дуже похолодніло. Усе здавалося Мумі-тролеві похмурим, і йому перехотілося розповідати про будиночок, збудований для того, щоб дивитися на морські хвилі. До того ж, він ніяк не міг подарувати Мамі срібну підківку саме зараз, коли усі витріщалися на нього. Він вирішив зробити це згодом, можливо, тоді, як вони опиняться наодинці.

– Лиш би не було дощу, – знову озвалася Мумі-мама. Вона віднесла мідний кавник до вогнища, а Татові польові гвоздики поставила у воду. – Якщо ж піде дощ, доведеться відчистити одну з каструль і набрати в неї дощівки. Та чи є тут якісь каструлі…

– Я все це з'ясую! – жалібно вигукнув Мумі-тато. – Потерпіть трішки, усе влаштується. Ми не можемо забивати собі голову їжею, дощем та іншими дрібницями, доки я не знайду ключа!

– Ха! – пирхнула Маленька Мю. – Той рибак викинув у море наглядача разом з його ключем! Повірте мені на слово! Тут відбуваються страшні, жахливі речі! А буде ще гірше!

Мумі-тато зітхнув. Він обійшов довкола маяка і видряпався на скелю над морем, де його ніхто не міг бачити. Родина ніколи не заважала йому думати, бо ж усі вони такі далекі від вирішення проблем. Цікаво, чи усім татам ведеться так само?

Отже… Ідея виспати ключ уві сні чи відшукати його, зазнала фіаско. Ключа треба передчути. Треба спробувати налаштувати себе, як це колись робив його тесть. Теща усе своє життя губила речі, а що не губила, забувала, де поклала. У таких випадках тесть у голові сплітав докупи всі можливі ходи своєї дружини. Цього було достатньо. Він завжди знаходив загублене. А потім лагідно казав: "Старий мій мотлох!"

Тато спробував поставити себе на місце тестя. Він безцільно тинявся скелями, намагаючись зібрати воєдино усі наявні факти. Урешті-решт, в голові йому перемішалося, думки торохтіли, немов горох у бляшанці. Але нічого більше не ставалося.

Татові лапи віднайшли биту стежку, що звивалася між валунами у низькій, випаленій сонцем траві. Доки Мумі-тато блукав, намагаючись перемкнутися на хвилю пошуків, йому прийшла до голови думка, що цю стежину, мабуть, протоптав наглядач маяка. Напевно, він не раз ходив цією дорогою. Колись дуже давно. Виходив просто до прибережних скель, як ось це зараз Тато. Стежка скінчилася, попереду нічого, окрім безмежного пустельного моря.

Мумі-тато підійшов до краю прірви й глянув униз. У цьому місці гора грайливо обривалася стрімкими крутосхилами, витанцьовуючи та звиваючись численними згинами, вишуканими заломленими лініями – глибше та глибше. Біля підніжжя гори воркотів прибій, могутні хвилі піднімалися й опадали, вдаряючись до скель, відкочуючись, немов велетенська істота, що бреде, намацуючи собі шлях. Вода унизу ховалася у тіні гори й здавалася майже чорною.

Татові затремтіли ноги й ледь запаморочилося в голові. Він швидко сів, але не міг відвести очей від прірви. Тут було могутнє, найглибинніше море, зовсім не таке, як удома; там хвильки танцювали й забавлялися навколо їхнього причалу. Мумі-тато перехилився над краєм урвища і побачив кам'яну призьбу, зовсім близько, біля самої вершини, де він сидів. Мимоволі Тато зісковзнув на округлу гладку з виїмкою поличку, схожу на стільчик. Миттю він відчув себе шалено самотнім, відрізаним від світу, лише небо і море навколо.

Мабуть, тут полюбляв сидіти наглядач маяка. Він часто тут сидів. Мумі-тато заплющив очі, а думки горохом заторохтіли ще дужче в голові. Запаморочлива велич оточувала його з усіх боків. Інколи наглядач приходив сюди, коли на морі здіймався шторм… Він дивився на чайок, яких підхоплював вітер і ніс угору, до грозового неба, на бризки прибою, які злітали під ним і перед ним, наче снігова хурделиця. Круглі перлини води миготіли у нього перед очима, зависали на мить і знову падали, падали у чорне ревище внизу.

Мумі-тато розплющив очі і здригнувся.