Народні - Ворони і сови, Народні

Нюхає — справді пахне щось не теє, не Голубом. Але подоба Голуб’яча. Та вже, бідний, починає власним очам не вірити.

— Може, й справді у мене яка куряча сліпота, або що? От зажду. Он летить іще один Крук, що то він скаже?

І справді супроти нього надлетів третій Крук.

— Здорові були, дядечку! — закричав він. — А куди ви сього Вудвуда несете? Чи, може, Медведя кольки сперли, а ви хочете дати йому вудвудятини замісто лікарства?

— Сказися ти із своїм Медведем і з вудвудятиною! — скрикнув застиданий Яструб і випустив Голуба з кігтів. Справді, коли тобі три скажуть, що ти п’яний, то лягай спати, а коли три свідки сказали, що се Вудвуд, то хай йому цур!

І він полетів геть, а круки кинулися на Голуба і з’їли його.

— От так-то, милостивий царю, і ми повинні дібрати способу, щоб побороти наших ворогів, — закінчив свою промову Каркайло.

— Дуже добре, — згодився цар, — але який же може бути спосіб? Скажи, коли знаєш, бо я ніяк його не придумаю.

— Один способець я знаю, — мовив Каркайло, — але сей можу сказати тілько тобі самому в чотири очі.

— Га, коли не можна інакше, то нехай буде й так! — мовив цар і попровадив Каркайла до свойого покою, а замкнувши двері, промовив:

— Ну, тепер говори!

Слухай, царю, — мовив Каркайло. — Мій спосіб такий. Вчинися ніби гнівний на мене, викинь мене за двері, перед усім народом кричи, що я хотів тебе зрадити, дав тобі злу раду, побий і покровав мене порядно, але то порядно, не жаліючи, а покинувши мене в лісі, зберися з усім народом і лети геть із сього лісу. Лети далеко, аж на Чорногору, і там чекай на мене. Я тим часом постараюся дістатися до сов’ячого замчища і вигледіти, як би можна їх найлегше побороти. А коли все розвідаю гаразд, тоді прилечу до вас і дам вам знати. Не бійся за мене! Я певний, що все мені удасться як слід.

Обговорили справу докладно, і цар згодився на Каркайлову раду. З лускотом він відчинив двері, б’ючи Каркайла крильми і дзьобом і дряпаючи його кігтями. А коли викинув його на вільне місце, почав перед цілим народом кричати:

— Ах ти, зраднику! Ах ти, запроданче! То такий ти мені вірний! Ні, я розірву тебе на шматочки!

І він бив і дряпав бідного Каркайла, поки сей, знівечений і закровавлений, не впав на землю.

— Там і гинь! — крикнув цар. — А ви, дітоньки, збирайтеся всі в дорогу! Справді бачу, що годі нам тут жити, коли під самим моїм боком, як гадюка, клубиться чорна зрада. Ходімо шукати собі іншого помешкання!

З великим вереском і гамором піднялися ворони із своїх предковіцьких гнізд, попрощалися із своєю батьківщиною і під проводом свойого царя і його міністрів полетіли на Чорногору.

Сови в своїм замчищі чули сей вереск і гамір, але не знали, що він значить. Аж коли настав вечір і стемнілося добре, вони вилетіли своїм звичаєм на полювання. Кинулися сюди-туди до воронячих гнізд — пусто, як вимів. Не то ворони жадної, але навіть живої душі нема. Що за диво! Шукають сови, шпають по лісі, аж чують, під одним дубом щось стогне і треплеться. Прилетіли ближче, а то Крук.

— А, ось тут ти нам! — закричали сови і кинулися, щоб розірвати його.

— Стійте, панове, — слабим голосом промовив Каркайло. — Не вбивайте мене! Самі бачите, мені вже й так небагато до смерті. Але прошу вас, заведіть мене до свойого царя! Я хотів би перед смертю сказати йому одну дуже а дуже важну річ.

Послухали сови Каркайлової просьби, взяли його легенько за крила і принесли до свойого царя Пулоокого.

— Що ти за один і що маєш мені сказати? — грізно запитав цар.

— Могучий і славутний царю, — мовив Каркайло, ледве держачися на ногах. — Я зовуся Каркайло і ще сьогодні був я найстаршим міністром воронячого царя. Але через свою прихильність до тебе, через свою раду я попав у неласку, потерпів ганьбу і побої, з котрих, мабуть, уже й не видужаю.

— Що ж се за історія була у вас, і де подівся ваш цар з цілим своїм народом?

— Полетіли геть зо страху перед вами. А я радив свойому цареві не задиратися з вами, післати до вас післанців з дарунками і жити з вами в злагоді. Ой лишенько моє! Цар не тілько не послухав моєї ради, але признав мене зрадником і мало не вбив.

— Куди ж він подався?

Каркайло прикинувся, що зовсім умирає, і простогнав:

— Ох, милостивий царю! Вмираю. Вели своїм лікарям оглянути і позавивати мої рани. Вели дати мені троха води і дечим покріпитися. Я хотів би виявити тобі всі замисли і плани мойого нещасного царя і його злих дорадників. Я був на їх нараді. Я чув, яку пекельну штуку придумали вони напротив вас, і хотів би перед смертю остерегти тебе.

Цареві Пулоокому аж мурашки пішли поза плечима, коли почув Каркайлову мову. Живенько він велів лікарям оглянути й позавивати його рани, велів слугам нагодувати і напоїти його, а коли Каркайло вже почувся ліпше на силах, велів привести його перед себе і мовив:

— Ну, говори!

Злі дорадники — то для царя найбільше лихо,— промовив Каркайло, стоячи перед совиним царем Пулооким. — Таке лихо впало тепер на нашого воронячого царя. Конечно забажалося йому воювати з вами, а хто противиться тій безумній війні, той у нього зрадник. І як вони там на раді ламали собі голови над тим, яким би то способом воювати з вами! Одні радили накликати на вас яструбів, другі хотіли входити в союз з мишами і щурами, інші наставали на те, щоб ворони перемогли себе і не спали вночі та боролися з вами око в око. Ну, я з усього того сміявся, бо знав, що з того не може бути нічого путнього. Аж коли один міністер почав радити, щоб вислідити ваше замчище і всі ваші сховки і напасти на вас за дня, поки ви спите, та повбивати вас усіх загалом, отоді моє серце стислося страхом за вашу долю. Бо я знав, що вдень ви безоружні так само, як ми вночі.

— Чи бач, які мудрі, — скрикнув цар Пулоокий. — Вдень на нас напасти лагодяться! Ну, се справді не добром пахне.

— Я се знав, вельможний царю, — мовив Каркайло, — і