Джек Лондон - Морський вовк

заввишки, а може, й десять з половиною; однак мене вразив не зріст цього чоловіка, а його сила. Хоч він був кремезний, широкогрудий і широкоплечий, але огрядним я його не назвав би. В ньому була м’язиста, вузлувата сила, властива сухорлявим, жилавим людям; проте його, завдяки дебелій статурі, ця сила робила схожим на горилу. Не в тому розумінні, що він зовні чим скидався на горилу, ні. Сила, про яку я кажу, то щось відмінне від його зовнішнього вигляду. Це та сила, що викликає в нас асоціацію з первісними істотами, з дикими тваринами, з тими, кого ми вважаємо за своїх далеких пращурів, що жили на деревах; сила дика, люта, саморідна, сама суть життя, невтримна рухливість – та первісна матерія, що з неї витворилися всі форми життя, коротше – та сила, яка примушує звиватись тіло змії з відтятою головою і яка прихована в безформному шматкові черепашачого м’яса, що від дотику пальця здригається й тремтить.

Ось таке враження сили справив на мене чоловік, що ходив по палубі вперед і назад. Постава його була міцна, ноги ступали по палубі твердо й упевнено; кожен порух м’язів – чи то цей чоловік плечима знизував, чи стискав губами сигару – був рішучий, виявляв його силу, надмірну силу, що била через вінця. Однак і зовнішня сила, видна в кожному русі, була лишень відгомоном ще більшої сили, яка дрімала десь глибоко в ньому й час від часу лише здригалася, але щохвилини могла прокинутися, страшна й руйнівна, як гнів лева або лють урагану.

Кок вистромив голову з дверей камбуза і підбадьорливо всміхнувся, тицьнувши пальцем у бік чоловіка, що ходив уперед і назад коло люка. Мовляв, ото капітан, той самий «старий», як він казав, людина, з котрою я мав поговорити, аби мене якось висадили на берег. Я вже ступив наперед, щоб почати розмову, що забрала б із п’ять бурхливих хвилин, як раптом дуже сильний напад задухи схопив нещасного, що лежав горілиць на ляді. Він забився в корчах. Мокра чорна борода задерлась догори, спина вигнулася дугою, груди роздулися в інстинктивному зусиллі набрати в себе якнайбільше повітря. Я не бачив його обличчя, тільки чорний заріст, але був цілком певний, що воно налилось кров’ю аж до синього.

Капітан, або Вовк Ларсен, як звано його, перестав ходити й пильно подивився на вмирущого. Це останнє зусилля в боротьбі за життя було таке страшне, що матрос покинув лити воду й широко розплющеними очима втупився в нещасного; брезентове відерце перехилилося, і з нього потекла на палубу вода. Вмирущий судомно бив підборами об ляду; потім простяг ноги, випростався, ще напружився і нарешті затих, лише голова ще кілька разів перекотилася з боку на бік. Та ось напруга м’язів ослабла, голова вже не перекочувалась, і з грудей вирвалося зітхання, наче йому відразу полегшало. Щелепа в нього відвисла, верхня губа піднялася, і вищирилися два ряди потемнілих від тютюну зубів. Здавалося, ніби риси його обличчя застигли в диявольській óсмішці, – він глузував зі світу, який оце тільки-но покинув.

Тоді сталось найнесподіваніше. Наче грім ударив – так капітан вибухнув лайкою над мерцем. З уст йому безперервним потоком посипались прокльони. То була не звичайна лайка, не просто нечемні вирази, ні, кожне слово було саме блюзнірство, а слів тих була ціла злива. Вони сипались і тріщали, мов електричні іскри. Зроду не чув я нічого подібного, – мені таке й не снилося ніколи. Мавши справу з літературними виразами, сам схильний до ефектних образів та фраз, я можу сказати, що саме я краще за будь-кого міг оцінити надзвичайну яскравість, силу й рідкісне блюзнірство його метафор. Як я міг зрозуміти, розлютило його те, що небіжчик, капітанів помічник, перед відплиттям із Сан-Франциско дуже запиячив, а тоді ще отак нетактовно помер, залишивши Ларсена без помочі, і це на початку подорожі!

Зайве було б нагадувати, принаймні моїм приятелям, як мене приголомшило почуте. Лайка й непристойна мова, яка там не є, завжди неприємно вражала мене. Мені стало якось млосно, серце наче хто стис у жмені, голова пішла обертом. Як на мене, смерть завжди обвіяна чимсь урочистим і величним. Вона несе з собою тишу, супокій, її освячено обрядовістю. Але смерть у такому гидкому й страшному вигляді – цього ще я не бачив. Як я вже сказав, я й дивувався з сили жахливого потоку слів, що лилися з уст Вовка Ларсена, і був украй приголомшений. Здавалося, що від палючих струменів лайки тіло мерця повинне спопелитися; я не здивувався б, якби мокра чорна борода почала закручуватись, кучерявіти й спалахнула б димом і полум’ям. Але покійник був незворушний. Він усе глумливо шкірив зуби, цинічно-глузливо й задерикувато. Він був господар становища.

Вовк Ларсен урвав свої прокльони так само несподівано, як і почав. Тоді запалив погаслу сигару і кинув навколо оком. Погляд його зупинився на Магріджі.

– А, кок? – промовив він ніби ласкаво, але в голосі його звучало щось холодне і тверде, мов криця.

– Так, сер, – відповів Магрідж улесливо й винувато.

– Як гадаєш, чи не занадто ти витягуєш свою шию? Це, знаєш, зле для здоров’я. Помічник помер, але мені не хотілося б, щоб і ти пішов слідом за ним. Отож дбай про своє здоров’я, та гляди, дбай як слід. Зрозуміло?

Те останнє слово після лагідних попередніх пролунало різко, мовби ляснув батіг. Кок аж зіщулився.

– Так, сер, – покірно відказав він, і провинна голова зникла в камбузі.

Хоч капітанові слова стосувалися тільки кока, в решти команди теж ніби відразу пропала вся цікавість до мерця, і кожний узявся за свою роботу. Проте декілька чоловік, що стояли нічого не роблячи в проході між камбузом та люком, – судячи з вигляду, не матроси, – і далі собі потиху розмовляли. Як я потім довідався, то були мисливці на котиків, люди вищої категорії, ніж звичайні матроси.

– Йогансене! – покликав Вовк Ларсен. Один із матросів слухняно підійшов до нього. – Візьми голку та наперсток і заший цього пройдисвіта! Найдеш стару парусину в рундуці. І не затримуйся!

– А до ніг йому що прив’язати? – запитав матрос після звичайного: «Так, сер».

– Та щось придумаємо, – відповів Вовк Ларсен і голосно гукнув: – Кок!

Томас Магрідж вискочив з камбуза, наче іграшковий блазень зі скриньки.

– Піди в трюм, набери мішок вугілля.

– Чи нема в кого з вас біблії або молитовника? – звернувся капітан цей раз до мисливців, що стояли без діла.

Вони похитали головами, а один з