Леся Українка - Думи і мрії, Леся Українка

style="">Але надвечір їй вернувся тямок,

Одкрила очі, глянула навколо:

Склепіння біле, образ і лампада

І біля ліжка, наче другий образ,

Бліда дівчина в чорному убранні.

 

Хвора

Де я і хто ти?

 

Черниця

Сестро, мир тобі!

Се божая оселя, ти в шпиталі,

А я твоя сестра, тебе гляджу.

Хвала найвищому, що ти опам’яталась.

 

Хвора

А чула ти, що сталось сеї ночі?

 

Черниця

Хай бог простить тому, хто се вчинив…

 

Хвора

Се я!

 

Черниця

О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне!

 

Хвора

Ні, каяться вважала б я за гріх!

Скажи,- ти певне знаєш,- адже в замку

Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?

 

Черниця

Ні, милував господь. Одна лиш вежа

Упала, на той час там не було нікого.

 

Хвора

О, що ти кажеш?! (Хвора заридала).

 

Черниця

Вгамуйся, бідна сестро, помолися

Зо мною вкупі богові святому,

Подякуй, що не дав тобі вчинити зла,

Проси, щоб мир твоїй душі послав він

І в серце повернув забутую любов.

Сльозами змий оту лихую пляму,

Що положив гидкий, ворожий замір.

Аби простив тебе суддя небесний,

А суд земний для праведних - ніщо.

 

Хвора

Гадаєш ти, що я боюся суду?

Запевне, бридко між гадюк попасти,

Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене,-

Небесний чи земний, для мене все одно,-

Однакові для мене рай і пекло,

Бо я не вірю в них.

 

Черниця

О господи, рятуй

Оцю заблукану, нещасну душу!

Послухай, сестро, ти ще молода,

І, може, прийдеться загинути…

 

Хвора

Дарма!

Не жаль мені, що молодою згину,

А жаль - о лютий жаль, що пропаду даремне!

 

Черниця

Ніхто даремне в господа не гине,

Без волі божої і волос не спаде.

 

Хвора

Не хтіла б я тебе вразити, сестро,

Та, бачу, прийдеться розмову залишить,

Бо ми говоримо на різних мовах.

 

Черниця

Ні!

У всіх людей одна є спільна мова -

Братерськая любов.

 

Хвора

Любов, ти кажеш?

А я б сказала - щирість…

 

Черниця

Прожени

Ненависті дракона геть із серця,

Нехай в ньому зостанеться любов,

І ми одна одну запевне зрозумієм,

Як розумів розбійника Христос.

 

Хвора

Пожди, кохана сестро, я те бачу,

Що ти мене і жалуєш, і любиш,

Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла,

Щоб знала ти, кого і за що любиш,

І як осудиш, то щоб знала за що.

Сядь ближче біля мене, нахили

Лагідне личенько до мене ближче,

Забудь про те, що звете ви гріхом

Чи праведністю, слухай тільки пильно.

 

Черниця

Боюся я, що втомишся,- ти ж хвора.

 

Хвора

Дарма! нехай умру, та думка не умре!

В таке безсмертя й я привикла вірить.

Адже у вас є сповідь перед смертю…

Мене жде шибениця - я те знаю.

Так слухай. Ти все згадуєш любов,-

Вона й моя наставниця єдина.

Мене любов ненависті навчила,

Колись і я була, як ти, лагідна, тиха

І вірила в братерськую любов,

Бо при мені були брати кохані,

Родина й ніжні подруги мої.

Образу я сльозами зустрічала

І перед кривдою схиляла я чоло,

Коли вона на мене наступала.

Я матері і батькові корилась,

Вони ж були до мене завжди добрі.

Я думала, що лад такий можливий

Між ворогом і бранцем… Коли се

Розпочалося біле лихоліття

І наше місто зайняла облога;

Боролося воно, змагалось, як уміло,

А потім мусило відперти браму,

І вороги ввійшли з тріумфом в неї.

Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче,

Того найбільш топтали люди й коні.

Мій батько й мати ворогам корились,

А добрості не бачили ніколи.

У мене розум наче потьмарився,

Не знала я, де правда і де кривда,

Я знала тільки, що мені так жаль,

Так жаль на ворогів і жаль на подоланих.

Сумний був час; товариші мої

Пішли у військо, кликали й мене.

Та я в собі тоді не чула сили.

Ті, що зостались, я їх одцуралась

Або вони мене, пропала наша згода.

Брати і сестри смутнії ходили,

Той самий жаль гнітив їх, що й мене.

Та що казати? В подоланім місті

Немає щастя і не може бути!

Хотіла я спершу́, як ти, піти в черниці,

У сестри милосердні, та для сього

Потрібна віра,- я її не мала…

Отак життя минало день за днем.

Я бачила, як гинуло найкраще,

Як родичі мої гнили по тюрмах

І як високе низько упадало.

Тоді в мені спалахнула ненависть

До тих, що нищили мою любов.

Ненависть розгоралась більше й більше,

Та я не знала, де її подіти.

Так, може б, я себе вогнем спалила власним,

Та іншеє судилося мені.

Прийшов один товариш і промовив:

«Ходи! ми знову на війну зібрались!

Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;

Ми мусим боронитись, поможи нам!

Невже ти будеш осторонь сидіти

І споглядать, як ллється братня кров?

Ні, сором се терпіти. Наша смерть

Научить інших, як