Герберт Уеллс - Машина часу, Герберт Уеллс

- Наш спеціальний кореспондент із завтрашнього дня повідомляє,- сказав або, вірніше, вигукнув Журналіст саме в ту мить, коли Мандрівник повернувся до їдальні. Він був одягнений у звичайний костюм, і, крім неуважного погляду, на обличчі його не залишалося жодного сліду недавнього виснаження, що так мене вразило.

- Оці хлопці кажуть, нібито ви мандрували десь у середині наступного тижня,- весело зустрів його Редактор.- Чи не розповіли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розбері? 3 Який гонорар бажаєте?

Мандрівник мовчки сів на залишене йому місце. На обличчі його була звичайна лагідна усмішка.

- Де баранина? - спитав він.- Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо!

- Розповідайте! - став вимагати Редактор.

- До біса розповіді,- відповів Мандрівник.- Я хочу їсти і не скажу ні слова, доки не поїм. Дякую. А сіль?

- Скажіть лише одне слово,- попросив я.- Ви справді мандрували в Часі?

- Умгу,- притакнув головою Мандрівник, жуючи на повен рот.

- Плачу по шилінгові за рядок усного звіту,- не вгамовувався Редактор.

Мандрівник простягнув свою склянку Мовчазному Гостеві, що пильно дивився на нього, й постукав по ній нігтем. Той занепокоєно схопився зі стільця й квапливо налив йому вина.

Обід, здавалось, тягся дуже довго. Я насилу стримувався від розпитувань, та й інші, гадаю, так само. Журналіст намагався розвіяти напруження, розповідаючи якісь стародавні анекдоти. Але Мандрівник був захоплений обідом, демонструючи апетит справжнього волоцюги. Лікар запалив сигару і, примруживши очі, стежив за Мандрівником. Мовчазний Гість виглядав ще похмурішим і нервово пив шампанське. Нарешті Мандрівник відсунув від себе тарілку і обвів нас поглядом.

- Мушу перепросити,- промовив він - але мені страшенно хотілося їсти. Зі мною, бачите, трапилася незвичайна пригода.- Він узяв сигару й обрізав її кінчик.- Перейдімо до курильної кімнати. Моя оповідь буде занадто довга, і краще слухати її не над брудним посудом.

І, подзвонивши служниці, він провів нас до суміжної кімнати.

- Ви розповіли вже про машину Бленку, Дешу й Чоузу? - спитав він мене, одхиляючись на спинку крісла й кивнувши на трьох нових гостей.

- Але ж усе це тільки парадокс,- зауважив Редактор.

- Я не можу сперечатися сьогодні. Про те, що зі мною трапилося, я розкажу, але сперечатися мені несила. Я розповім вам усю історію, коли хочете,- додав він,- але тільки з однією умовою: ви не будете перебивати мене запитаннями. Мені необхідно про все вам розповісти. Воно, може, й не слід було б цього робити, бо ви, напевно, подумаєте, що я вигадую. Але історія ця - щира правда, і в ній нема жодного слова брехні. Сьогодні, о четвертій годині вдень, я був у своїй лабораторії, і від того часу… я прожив вісім днів… таких днів ніхто ще ніколи не переживав! Я ледве-тримаюся на ногах, так утомився, але не засну, доки не розповім вам усього. Тільки тоді засну. Дивіться ж, не перебивайте. Згода?

- Згода,- відповів Редактор, а слідом за ним і ми всі хором промовили:

- Згода.

Тоді Мандрівник у Часі почав свою історію, ту історію, що її я наводжу далі. Спершу він сидів, одхилившись на спинку крісла, й говорив, як украй виснажена втомою людина, потім він трохи ожив. Записуючи його слова, я надзвичайно гостро відчуваю неспроможність пера й чорнила, а надто свою власну неспроможність передати всі тонкощі його оповіді. Гадаю, ви досить уважно прочитаєте все. Але ви не побачите блідого, правдивого обличчя оповідача в ясному кружалі світла від настільної лампи, не почуєте щирої інтонації його голосу. Ви не уявляєте, як він мінявся на виду, розповідаючи про окремі події, учасником яких він був! Ми сиділи в тіні, бо свічок у курильні не запалювали, і тільки обличчя Журналіста та ноги Мовчазного Гостя були освітлені. Спочатку ми час від часу перезиралися, а потім дивилися тільки на обличчя Мандрівника.

- Минулого четверга я розповів декому з вас про принципи, на яких побудована моя Машина Часу і навіть демонстрував апарат, тоді ще не зовсім закінчений. Там же стоїть він і тепер, щоправда, трохи попсований: під час подорожі в ньому зламався один прут із слонової кості й зігнулася бронзова штаба. Решта деталей приладу - непошкоджена. Я думав закінчити роботу до минулої п’ятниці, але, змонтувавши Машину майже повністю, помітив, що один з нікелевих брусів на палець коротший за інші. Довелося переробляти його, і це забрало ще трохи часу. Сьогодні, о десятій годині ранку, перша з усіх Машин Часу була остаточно готова до мандрів. Я востаннє оглянув її, перевірив ще раз усі гвинти, змастив кварцеву вісь і сів у сідло. Гадаю, що тільки самогубець, підносячи револьвер до скроні, чекає наступної миті з такою ж непевністю, як чекав її я. Однією рукою я взявся за пусковий важіль, другою - за гальмовий. Я натиснув на перший і майже одразу ж на другий. У мене запаморочилося в голові, і я відчув, що падаю, як буває інколи падаєш уві сні. Озирнувшись навкруги, я побачив свою лабораторію точнісінько в такому стані, як і перед тим. Чи й справді щось сталося? На мить у мене майнула думка, чи не втратив я, бува, розум? Я глянув на годинника. Мені здавалося, що тільки секунду тому він показував одну чи дві хвилини на одинадцяту. Тепер стрілка показувала пів на четверту.

Я набрав повні груди повітря, стиснув зуби й обіруч схопився за пусковий важіль. Щось загуло, і я полинув у невідоме. Лабораторія повилася туманом, зникаючи в темряві. Увійшла місіс Вочет і, очевидно, не помітивши мене, попрямувала до дверей у сад. Щоб перейти кімнату, їй, гадаю, потрібно було близько хвилини,- мені ж здалося, ніби вона промайнула зі швидкістю ракети. Я пересунув важіль до граничної точки. Впала ніч - немов загасили лампу,- і за секунду настало завтра. Туман дедалі більше вкривав лабораторію. Опустилася чорна-чорна ніч, потім знову настав день; знову ніч - знову день, і чергувалися вони чимраз швидше. У вухах моїх гуло, мозок онімів від безперервного падіння.

Боюся, що не зумію описати дивне відчуття від подорожування в Часі. Воно - надзвичайно неприємне. Так, ніби