Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Але Іван Тихонович сам здогадався, схопив кусень хліба, всунув бійцеві за пазуху.

Надворі біля вхідних дверей стояла діжка з-під капусти, яку на випадок пожежі передбачливий Іван Тихонович наповнив водою. Я наказав дядькові узяти відро, вийти у двір і стати біля діжки. Ми зачекали, доки на вулиці мотоцикли здійняли особливо густу кушпелу, і тоді я звелів бійцеві:

— Давай, друже!

Він метнувся за діжку, поповз за хату і незабаром зник на городі. Я зітхнув із полегкістю. А Іван Тихонович приніс із криниці і вилив у діжку ще одне відро води й повернувся до хати.

— Он як воно іноді доводиться, — сказав він, скрушно хитаючи головою. — Прямо серце кров’ю обливається.

Я підійшов до нього, обійняв за плечі, сказав заспокійливо:

— Терпіть, дядечку, коли вже придбали такого племінника… Не мав я права його залишити.

— Про що може бути мова, Михайле? Хіба я докоряю тобі? Розумію. Якщо навіть смерть, так і смерть прийму, а тебе не підведу.

— Ну, так уже й смерть… — засміявся я. — Ви після війни на моєму весіллі ще погуляєте. Неодмінно!

Іван Тихонович скупо всміхнувся.

— І ти ж дивись, у хату приліз… Серед білого дня, коли на вулиці повно німців. Ну, заліг би до ночі десь у картоплинні. Як його ті іроди не помітили?..

День догорав. Гарматна стрілянина на сході не вгавала, певно, за кілька кілометрів від Біловодської радянським військам вдалось організувати оборону і там розгорівся запеклий бій. Німецькі літаки раз за разом проносилися над станицею, вцілілі шибки у вікнах дзеленчали, коли за хвилину — другу лунали вибухи бомб.

Гітлерівських солдатів з якогось підрозділу розводили на постій. Ось вони з’явились у сусідів праворуч, за нашою криницею. Трималися, як у власному домі — голосно розмовляли, сміялися. Заходилися витріпувати пилюку з мундирів, чистили чоботи, потім пороздягалися, почали митися. Милися довго, весело герготіли. Збоку глянути — звичайні люди, а це ж — найлютіші вороги мого народу. Я згадав Зою Космодем’янську. Ось такі ж гітлерівці катували її, а потім реготали, накидаючи їй зашморг на шию.

Мені кортіло подивитися на них ближче, послухати, що вони говорять. Іван Тихонович вже встиг кілька разів вийти у двір і навіть повставляти нові шибки замість розбитих (передбачливо підготував старий!), не заперечував, щоб і я допомагав йому — хай сусіди побачать, що його “небіж” не ховається. Я взяв відро і пішов до криниці.

Ось вони, за тином. Вже встигли помитися, голяться, зачісуються; один, літній, худий, в окулярах, пише листа.

— Альберте, я все забуваю, як називається ця велика гора в них? Підкажи.

— Ельбрус. Тільки на біса вона здалася тобі, ця гора?

— Розумієш, Альберте, я намагаюсь, щоб листи з фронту мали пізнавальну цінність для моїх шибеників. Я написав: “Хлоп’ята, ваш тато вже бачить найвищу вершину Кавказького хребта”. А тепер додам: “Ельбрус, як і вершини Альп, вкритий вічними снігами…” Тут нема обману, правда? Адже ми побачимо цю гору, перш ніж лист дійде додому?

— Гадаю, днів за два — три. Наступ розвивається успішно.

Той, що старанно зачісував ріденьке біляве волосся, тримаючи перед собою кишенькове люстерко, раптом заспівав приємним фальцетом жартівливу пісеньку. Про дружину мірошника, стан якої так пружно облягав корсаж, про похмурого її чоловіка, котрого остерігається зальотник. Он які пісеньки виспівує. На мене жодної уваги. Що ж, це добре. Виходить, не викликаю підозри.

У хаті Іван Тихонович спитав не без тривоги:

— Як?

— Нормально, — відповів я.

— Про що говорять?

Я докладно переповів зміст підслуханої розмови.

— Наче на екскурсію приїхали, — насмішкувато похитав головою. — Гору Ельбрус їм забаглося відвідати… Дуже мені хочеться побачити, як вони з цієї екскурсії будуть повертатися.

— Повертатися будуть, та не всі…

І тут сталося, як у тій приказці: не встиг я докінчити, як побачив через вікно німця з якимсь чолов’ягою, що сунули до нас у двір.

— Сідайте до столу, — наказав я дядькові. — Нічого не трапилось, ми перекусюємо…

Так біля столу і застали нас німець і чолов’яга, що зайшли до хати.

— Тихоновичу, негайно бери свій теслярський інструмент і гайда з нами, — начальницьким тоном наказав чолов’яга і строго поглянув на мене. — А це хто?

— Племінник. З тюрми повернувся.

— Ага! Ну, й він піде з нами.

Німець нічого не сказав; роздуваючи ніздрі, бридливо оглянув нашу кімнатку, ковзнув поглядом по столу, на якому стояла наша нехитра селянська вечеря, витер хусткою піт з лоба і першим вийшов з хати. Явно не сподобалось йому в нас.

На вулиці вже зібралося чоловік десять станичників, здебільшого старі та інваліди. Всі з сокирами, рубанками, долотами. “Для чого знадобилися столяри, — ламав я голову. — Невже споруджувати шибеницю?” Та, як на нас, робота виявилася веселішою: німцям потрібні були домовини. Коли ми прийшли до колгоспних майстерень, нас зустрів якийсь товстий лейтенант у пенсне і, треба визнати, швидко й до ладу, прямо-таки як на конвейєрі, організував виробництво. Одні різали дошки потрібної довжини, інші стругали їх, треті збивали заготовки. Видно, цей німець на похоронних справах набив руку неабияк. Мені випало пиляти дошки, і я старався з усіх сил, аж сорочка намокла. Ніколи, мабуть, я ще не працював з таким задоволенням і все підраховував: скільки виходить домовин? Нарахував чотирнадцять. Малувато… Однак із підслуханих розмов зрозумів, що домовини призначалися тільки для загиблих офіцерів, солдатів же будуть ховати скопом.

Я згадав снайпера, котрого з годину тому бачив на дахові сусіднього будинку. Напевне, його влучна куля упокоїла не одного з тих, кому готувалися домовини. Просто-таки жаль огорнув мене, коли сказали: “Досить!” Я згоден би робити домовини для гітлерівців хоч тиждень.

Вернули ми додому з Іваном Тихоновичем потемки в досить гарному настрої. Дядько висловив думку, що непогано було б провідати бійця:

— Напевне, пити хоче… Я наче