Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

І одноокий змахнув шаблею… Ще Тодор бачить, як лежать у червоній калюжі червонобокі яблука…

А потім — червоний туман.

Ще довго потому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояв гріб з мертвим чоловіком і лежала чорна—пречорна, стара—престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю наче невблаганний мор пройшов — турки брали свій страшний податок кров'ю. Тисячі людей було замордовано, а ще більше було відправлено в Туреччину, в рабство.

А там, де раніше квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік і, коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він вишкіряв зуби і казав:

— Г—г–и—и!

Він часто підіймався на гору, до цвинтаря, де чорніла незасипана дідова Савчина могила, і щось там шукав…

Усті не таланило з самого початку. Її продали Трапезонтському бейлер—беєві[5] Якубові—баші. Продали недорого — вона ж була всього—на—всього «евлі кадин»,[6] й це вже був не той «товар», що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бей—лер—бея Устю куплено лише для того, щоб вона була служницею при котрійсь із його дружин. Тільки—но вона опинилася в господарстві бейлер—бея, як її тут же запримітила Фітне й запитала: «Ад»?[7] Устя вже знала це слово, але удала, що не розуміє. Фітне спитала ще: «Переден»?[8] Устя знала й це слово, але знову удала, що не розуміє.

— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — сказала Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.

І почалася «наука».

Першого ж вечора пані покликала товмача й сказала Усті таке:

— Ось цей дзвоник. Тільки—но ти почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.

Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.

Вона кинулася до покою.

Фітне показала на свої ноги й щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Товмач хотів було розкрити рота, але Фітне застережливо помахала перед ним рукою.

Устя подивилася на старого товмача й запитала:

— Вона хоче, щоб я помила їй ноги?

Товмач ствердно кивнув головою.

Але чому ж це вона, Устя, має мити ноги оцій розманіженій туркені? Що вона, ота Фітне, сама не може цього зробити?

Першим бажанням Усті було плюнути на всі оці слова господині, а там хай буде, що буде…

Та одразу подумала: «Я в неволі, мушу робити, що наказують, якщо навчуся всього, може, ще й утечу…»

Вона швидко побігла в передпокій до інших служниць, вхопила миску, налила туди теплої води, взяла пахощів і пішла до Фітне.

…Так минав день за днем, тиждень за тижнем. Рідко обходилося без покари — різок чи голодування, — але тяжку науку служництва Устя опанувала швидко. Минуло якихось там півроку, а вона вже могла говорити по—турецьки, швидко виконувати будь—яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем важче й важче слугувати… Устю часто нудило, їй хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє…

Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер—беевої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки що очі були батьківські — сині—сині, як волошки на далекій Україні.

Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження малого Тодорка — так Устя сама для себе назвала сина — Фітне дала наказ відібрати дитину від служниці й віддати у спеціальний притулок.

Одна з служниць — стара болгарка — шепнула Усті:

— Ти дивись, Усте, як би не було біди з малим…

— А що? — аж кинулася Устя. — Хіба мало біди, що він сирота й раб?

— Так при матері ж… А то можуть віддати в яничари.[9] Збасурманиться, візьме собі інше ім'я — не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.

— Господи боже мій, — наполохалася Устя. — Та його не дам же, хай краще мене уб'ють — не дам… Та й у яничари ж самі йдуть.

— Всяк буває. От Фітне захоче — та й зробить, як схоче…

— О, горе моє!

— Слухай, що я скажу, — зашепотіла болгарка. — Я можу позначити твого сина, та так, що вік з тим знаком ходитиме до кінця свого життя.

— Боже мій, як же?

— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів…

В цю мить залунав дзвінок. Устя поклала малого на підстилку й пішла до господині. Та якраз готувалася до сну.

— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона усміхаючись.

Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя подивилася на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи… Ледве стримала важке зітхання. Присіла біля