Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік

носом стало не по-дитячому серйозне. — А чому ж той Ван-Саунгейнлер досі сам не вийшов з лісу? Послав радіограму, живий і здоровий, а врятуватися не може.

— Дивлячись від чого врятуватися, — промовив Самсонов, збентежений простим Олесевим запитанням. — Сельва має свої закони. Закони боротьби й загину, щастя й горя. Ти чув таке?

— Чув.

— Василь Іванович каже, що сміливий голландець, мабуть, переховувався в глушині тропіків, цілий рік жив десь серед індіян. Потім дав радіограму і знову зник… Та й радіограма обірвана, коротка, з неясним підтекстом.

— Ти гадаєш, що його схопили?

— Міг розладнатися передатчик.

— Звичайно, міг. — Олесь наморщив чоло. — Ніколи не думав, що побачу сміливого голландця. Ніколи!

— Я теж не думав, — мовив Самсонов, дивлячись на темну смугу лісу, що пропливала перед ними. — Не думав, що в наш час можуть траплятися пригоди з часів Жюля Верна.

Вони постояли ще кілька хвилин. Самсонов обняв хлопця за худенькі плечі. Їм було сумно й хороше. Їхні серця стискалися від неясного передчуття тривоги.

— Може, ходімо під тент? — сказав Самсонов,

— Давайте постоїмо. Набридли гамаки.

— Давай постоїмо,

Олесеві очі тягнулися понад лісом, до рожевих хмар.

— Значить, ми підемо через найглухіші нетрі Ріо-Оскуро? — спитав він тихо.

— Так, Телесику, ми висадимося трохи на північ від Касік’яре і помандруємо сельвою. Можливо, досягнемо гірських хребтів біля Ріо-Падамо. Десь у тому районі впав літак Ван-Саунгейнлера. Ми розпитаємо про нього в індіянських селищах, в поселеннях каучеро, на річкових причалах. Певен, що ми знайдемо цю мужню людину. У твого батька є телеграма, яку він одержав з Москви. Радянський уряд звернувся до уряду цієї країни з пропозицією почати розшуки літака та його людей. І ось послано нам наказ при змозі обстежити всі можливі шляхи Ван-Саунгейнлера.

Олесь тільки глибоко зітхнув. Розшуки вченого… Гірські хребти біля Ріо-Падамо… Глухі нетрі верхів’я Ріо-Оскуро… Все було як міраж, що бентежив уяву, але не вкладався в реальні обриси, не викликав у свідомості хлопця реальних, зримих картин. Який він, той голландський блукач? Хлопчикові хотілося бачити людину з вольовим обличчям, в корковому тропічному шоломі, з біноклем на грудях. Ні, скорше з довгою підзорною трубою. І з важким пістолетом при боці, що так солідно обтяжує пояс.

А в них буде зброя? Хто їм допоможе? Скільки часу вони пробудуть у сельві? Чому Бунч такий стривожений? Запитав про це у географа.

— Любий мій, — одразу спохмурнів Ілько. — Тут є чого тривожитися. Коли генерали вчинили заколот, то влаштували в столиці справжнє побоїще. Ти був тоді ще маленький… Авіація заколотників з повітря обстрілювала президентський палац ракетами, в бій вступили танки, важка артилерія. За кілька днів було по-звірячому вбито дві тисячі тих, хто не скорився хунті.

— Кому?

— Військовим заколотникам, значить, — пояснив Самсонов. — У тій зграї зібралися найреакційніші офіцери, майже всі випускники американських військових академій. Отже, Ван-Саунгейнлер має кого остерігатися. Тому, я гадаю, він і затаївся в сельві.

Олесикові все те було як пригоди з дивацької книжки. Не відчував страху, не міг уявити, що воно за такі генерали і чого б це їм воювати проти іноземного мандрівника. Напевне, щось перебільшує Ілля. Та й знову ж, якщо генерали й президент мають щось проти голландця, то чому ж вони дали дозвіл їхній експедиції? Ну, справді, чому вони дали дозвіл?

— Я тобі сказав, Олесику, — трохи дражливим голосом мовив Самсонов, — що наш уряд звернувся до місцевого уряду і попросив дозволу. І місцевий уряд такий дозвіл змушений був нам дати.

— А ти кажеш: уряд проти голландця! — безтурботно вигукнув хлопчик. — У нас є дозвіл, і ми будемо шукати.

— Дозвіл уряду — то ще не все… — якось непевно мовив Самсонов. — То ще півбіди.

— Знову ти щось приховуєш від мене, Ілько.

— Та ні, - спробував відмогтися від хлопчачої настирливості географ, і вмить відчув себе наче винним перед хлоп’ям. Дурять його всі разом, заспокоюють, а може ж статися шось непередбачене, й тоді як ти йому поясниш? Він вирішив відкрити Олесикові всю правду: — Я не все знаю. Але навіть якби сталося найгірше, боятися нема чого… Не про уряд, зрештою, йдеться. Ідеться про тих, хто стоїть за спиною в генералів.

— А хто стоїть у них за спиною?

— Темні людці. Місцева земельна аристократія. — Самсонов зітхнув і вирішив говорити все до кінця. — Це страшний народ, Олесику. Так звані асієндадо, власники ранчо, великих маєтків, дехто з них заволодів акціями нафтових компаній, мідних копалень. І для них як ніжу серце народний рух за свободу, вони ненавидять борців за демократію, ненавидять кубинську революцію, ненавидять Фіделя Кастро, ненавидять Ортегу, і найбільше вони ненавидять свій народ. А щоб тримати його в покорі, вони ладні на все. У них гроші, у них політична влада, вони створюють свої каральні загони, вони тримають в кожному окрузі так звані “ескадрони смерті”. А що це за загони, що за ескадрони, ти, може, чув. Такі не спиняються ні перед чим: вирізують цілі поселення збирачів каучуку, спалюють хижі бідняків, викрадають політичних діячів.

- І ви гадаєте, що вони будуть шкодити й нам? — раптово пройнявся серйозністю ситуації хлопець.

— Цілком можливо, Олесику. Перед самим виходом у готелі до нас підійшов якийсь дуже дивний чоловік у сутані. Твій тато вирішив, що то котрийсь з місцевих місіонерів або реакційний католицький прелат, що хоче підкинути нам фальшивку чи вдатися до погрози. Аж воно виявилося, що це чесна, мужня людина. Священик по імені Гонсалес з оточення самого їхнього архієпископа, а тільки затятий ворог генеральського режиму. Він навіть сказав ніби жартома: “Вважайте мене марксистським попом”. - І чого ж він хотів від батька? — насторожився Олесь.

— Він попросив батька уникати в дорозі будь-яких сутичок з тамтешньою поліцією, — пояснив Самсонов.™ Поліція тільки шукає приводу для того, щоб затримати просування