Володимир Наумович Міхановський - Таємниця затоки Здохлого кита, Володимир Наумович Міхановський

– Може, скупатися?» Містер не хотів собі в цьому зізнаватись, але його чомусь весь час тягло до затоки Здохлого кита.

Підігнавши «Лінкольн» до самої смуги міського пляжу, містер швидко роздягся в машині й ступив до води. Він досить довго стояв над прибоєм, вдивляючись у нього, немовби хотів щось розгледіти. Потім рішуче кинувся у воду й поплив. Форкаючи, як морж, він дістався буя, тримаючись за слизький ланцюг, перепочив.

Коли ж містер повернув голову в бік берега, «Лінкольна» на місці не виявилось…

Історія знає немало випадків, коли якась дрібничка руйнувала великі наміри чи, навпаки, давала поштовх грандіозним подіям. Видатний полководець дістав нежить, і бій було програно, як кажуть шахісти, в кращій позиції. Імператорові заманулося розважитись – і внаслідок цього величезне місто охоплював во-юнь. Таких прикладів історія знає безліч.

Власне, і пропажа «Лінкольна» ламала всі плани містера з зарослим переніссям. Тільки-но він вибрьохав на берег, як довкола нього став збиратися натовп. Високий на зріст поліцай (цього разу, як виняток, – представник роду людського, а не кібернетичного) витяг блокнота і став складати протокола. Час од часу він грізно зиркав на охочих до сенсацій обивателів і просив їх розійтися. Було видно, що його співчуття на боці потерпілого. Аж тут до представника влади підійшов якийсь миршавий чоловічок у сірому костюмі і щось шепнув на вухо. Полісмен умить змінив тон. Він по рації викликав поліцейську машину і грубо вштовхнув туди потерпілого.

– Чи ба! – сказав він загрозливо. – А ще овечкою прикидається. Давай швидше, негіднику!

Після того як машина від’їхала, натовп розійшовся, і на пляжі знову стало зовсім порожньо.

Довгі руки компанії

– Ваше розпорядження виконано! – доповів агент. – Машину вкрадено, а Жуль у камері. Ну, просто індик обскубаний, – додав він, посміхаючись.

– Чудово! – пробуркотів президент Уестерна. – Гадаю, це зробить його згодливішим.

– Взятися за нього?

– Так. Тільки не перестарайтесь. Годині о двадцятій доставте його до мене.

– Слухаю! Ще одне…

– Ну?

– Він… як би сказати… Ну, одне слово, він голий.

– Одягніть. Тільки без усяких там витребеньок: скромність прикрашує людину.

Агент запопадливо посміхнувся і вийшов із кабінету.

Поважний містер невпізнанно змінився. Кілька годин тому він бесідував з босом ввічливо, але не без почуття власної гідності. Тоді він шанобливо, проте твердо відхилив пропозицію президента компанії. Тепер же до кабінету було досить безцеремонно приведено суб’єкта в смугастій тюремній робі. Щоки в нього були землисті, голова закустрана. Все лице вкривали синці, а чоло прикрашала велика гуля.

– Сідайте, Жуль, – запропонував люб’язно президент. – Боюся, що мої молодці дещо перестаралися.

– Дякую, – відповів Жуль. – Я вам неабияк зобов’язаний…

– Дрібниці, – махнув рукою президент. – Які можуть бути рахунки між давніми друзями! А ми лишаємось друзями попри всі неприємності, чи не так? До речі, дозволю собі нагадати, що саме компанія врятувала вашу дорогоцінну особу від одного крісла, що в народі зветься електричним…

Жуль мовчав.

– Майте на увазі, – вів далі президент, полишивши ввічливий тон, – те, що було, – тільки квіточки. Я просто надав вам невеличку можливість упевнитися: в нас немає бажання церемонитись. Ви думали втекти від нас? Йолоп! Та я довідався про ваші операції в банкові раніше, ніж ви встигли вийти з цього закладу. Ну, досить! Сподіваюся, що, незважаючи на невеличке непорозуміння, ми, одначе, знайдемо з вами спільну мову…

За півгодини з особняка, похитуючись, вийшла людина. Якусь мить постоявши, вона рушила гудроновою алеєю і, поминувши хвіртку, що автоматично розчинилась перед нею, побрела вулицею.

Дивовижна крадіжка

В поліцейській дільниці одного з районів міста було вчинено дивовижну крадіжку. Конфісковані дорогоцінності, гроші й навіть дефіцитні променеві відмикачі сейфів – усе лишилось незаймане. Зникла тільки одежа.

Зухвалий злодій усе обставив зі знанням справи: він мав рукавички, аби не лишити сліду від пальців, узуванка його була, очевидно, змазана якоюсь рідиною, що перешкоджала собаці взяти слід, а сторожовим роботам було кинуто по жмутку паклі, просякнутої алкалоїдом, який запаморочливо діяв на електронний мозок.

– Ну й безглузда крадіжка! – не переставав обурюватися заступник начальника дільниці. – Затратити стільки праці, вдатися до таких засобів перестороги і взяти мізерію!

– Хіба мало божевільних у цьому місті, – флегматично зронив начальник. – Їм би звиватись у гамівній сорочці, а вони ходять на волі, та ще й роблять свій бізнес…

Приблизно так само наслідки операції Флетчера (а костюм містера з зарослим переніссям викрав не хто інший як він) оцінив шеф бюро розшуку. Правда, його здивував інший бік цієї історії.

– Божевільний, – сказав він, – нащо ти приволік весь костюм? Досить було самої бляшки.

– Дуже ж бо я хвилювався, – виправдовувавсь Флетчер, переступаючи з ноги на ногу. – Ніяк не міг її, кляту, намацати. Отож прихопив із цим ганчір’ям.

Коли всі вікна було задраєно і черговий робот зачинив за собою двері, начальник бюро з радісним хвилюванням увімкнув у підсилювальну систему бляшку – технічне чудо, на яке він поклав мало не третину свого капіталу.

Вадою бляшки було те, що записувала вона все поспіль, і подеколи годинами доводилось вислуховувати всілякі нісенітниці на кшталт нудних інтимів клієнта з дружиною.

Ось і тепер початок був зовсім нецікавий. Шеф невдовзі навіть куняти став під монотонне потріскування розрядів та короткі пустопорожні фрази. І раптом він аж підскочив: у кімнаті зазвучав голос президента «Уестерн компані».

– Технічно все лишається як і раніше, – казав той. – Від вас, любий Жуль, ми чекаємо тільки одного: керівництва.

– Але послухайте… – В голосі президентового співрозмовника почулися запопадливі нотки. – Ми ж домовлялися з вами заздалегідь, що після цього… е-е… досліду я буду вільний. Тепер усе обертається інакше.

– Вашу безпеку я гарантую, – холодно заперечив президент.

Слухаючи подальшу розмову, начальник бюро розшуку з досадою пересвідчився, що йдеться про щось досить добре відоме обом співрозмовникам, але зовсім для нього незбагненне. Звичайно, все це підтверджувало безпосередній зв’язок між Жулем та президентом Уестерна. Але яка від того втіха!… Аж раптом містер Жуль в суперечці з президентом сказав:

– А ви скільки заробили на «бородатих»?

Шеф подався вперед, до болю в пальцях стис бильця крісла.

– Правильно, компанія дещо на цьому мала, – по паузі сказав Жулеві президент. – Але й нам ці «хлопчики» влетіли в копієчку.

Далі знов розмова торкнулася чеків, якихось недоплачених сум, біострумів…

Начальник бюро розшуку натис кнопку виклику.

– Джона Варвара, – кинув він роботові, що майже зразу появився в дверях.

Нечутно, мов привид, робот зник.

Шеф