Василь Дмитрович Кожелянко - Котигорошко, Василь Дмитрович Кожелянко

— Ні, ще не жонатий, бо ще молодий.

— А скільки вам років, що ви такий молодий?

— Ще навіть двадцяти чотирьох нема.

— А, то ми вам знайдемо наречену. Чи не хотіли би познайомитися з Русалкою Дніпровою?

— З русалкою, а… а… як?

— Це титул першої красуні Києва, герою ви наш, — Русалка Дніпровая.

— Чи є у пана хорунжого-героя родина?

— Є, звичайно. Батько — землевласник, має велику ферму неподалік Чернівців, є також мама, сестра і шестеро братів.

— А чи не вирощує ваш батько на своїх ланах горох? Тріснути його в золотий зуб, подумав Котигорошко, дивлячись на кругле лице з неохайними вусиками журналіста з авторучкою, який спитав про горох, чи, може, краще — графином об лисіючу голову.

— З гороху мій батько має основний зиск, бо, крім іншого, володіє лінією з консервування зеленого горошку.

— А чи не виробництва вашого батька консерви із зеленим горошком імпортують імператор Китаю та президент Гелії?

— Атож. Мало того, мій батько є офіційним постачальником зеленого горошку до столу самого президента України.

— Ух ти!

Круглолиций із золотим зубом здивовано витріщився на Котигорошка, він мав намір так дошкульно-дотепно (ну так, як він це вміє) підколоти цього самозакоханого героя, а воно, дивись, як є. Виходить, що цей хлопчина в офіцерських погонах досить-таки небідний. Треба міняти психологію, бо тут пахне грішми.

— Пане Котигорошку, — із золотим зубом пхав під Котигорошкові очі розкішну візитку, — я хочу вам відрекомендуватися як автор найцікавішого запитання, ну про зелений горошок, я головний редактор газети «Шість тисяч відсотків» Малинобур Сертифікатенко, маю ідею, яка вас, без сумніву, зацікавить.

— Не слухайте його, пане полковнику, — бризнув слиною бородатий журналіст у завеликих штанях, — він бреше!

Із золотим зубом не образився на колегу, а весело засміявся, далі пхав до Котигорошкового рота свою візитку.

— Гаразд, пане Малиненку, — здався Котигорошко, — прийдіть завтра пополудні, а зараз я мушу приділити увагу вашим колєжанкам.

На Котигорошка накинулися журналістки. Його знімали телекамери, під ніс пхали диктофони, знимкували фотографи, аж поки йому не стало зле. Радше так здалося ревнивій медсестрі, яка оголосила про це журналістам і заходилася виганяти їх з персональної палати героя. Герой же давно виділив із журналістського натовпу одну особу — серйозну зосереджену дівчину і непомітно подав їй знак, мовляв, запишись. Після того, як вони разом з Котигорошком подолали затятий опір медсестри, журналістка сіла біля його ліжка на стільчик. Потім дала команду своєму оператору поки що не знімати і відрекомендувалась:

— Ярина Савойська, телеканал КГБ.

— Вишнеслав Котигорошко, хорунжий ВНУ.

Обоє не зрозуміло чому засміялись.

Вже давно, відколи світ, відомо, що такі смішки добром не закінчуються. Хіба, можливо, хтось вважає добром шлюб. Але між кінцем і початком є чимало часу, наповненого надзвичайно приємними подіями.

— Пане Котигорошку…

Ярина почала розпитувати його, спочатку — про банальне, а потім перейшла на різні вельми розумні речі, мовляв, чи усвідомлював він свою екзистенцію в пограничній ситуації під час здійснення подвигу, чи не відчував він підсвідомої протестної реакції інстинкту збереження виду, коли вбивав собі подібного, хай ворога, але — теж людину, чи не з'являлось у такі моменти надмірне сексуальне збудження як компенсаторна відповідь на виклик небуття у формі смерти, чи не викликало перебування на війні гіпертрофованого потягу до Бога як сублімації…

Ярина Савойська була філософом.

Котигорошко спочатку з'ясував, як до неї звертатись — «пані» чи «панна», а коли виявилось, що — панна, дуже завзято давав відповіді на її хитромудрі запитання.

Він щось говорив, навіть вживав вчені слова з її лексикону, але мало вникав у зміст розмови, більше роздивлявся свою співрозмовницю. Зачіска вміло змодельована під недбалий інтелектуальний стиль, чорно-зелені свої очиська часто примружує, мабуть, багато читає лежачи, обличчя з впадинами під вилицями, кажуть, що це свідчить про аристократичність, «перчик» має на щоці, що би це означало?

— А чи дуже важкою є ваша рана, пане Котигорошку?

— Рана?!

Він мало не видав їй цю страшну військову таємницю про своє «героїчне поранення», але вчасно схаменувся — як-не-як він розмовляє з журналісткою, до того ж телеканалу, який має репутацію опозиційного.

— Заживає, панно Ярино. Ще тиждень і випишусь.

— Видужуйте, Вишнеславе.

Котигорошко ледь не схопився з ліжка.

Наступні дні він утішався славою. Мало того, що його показували на всіх телеканалах, а світлини прикрашали перші шпальти газет і обкладинки ілюстрованих журналів, головні і неголовні редактори вважали за потрібне самим принести в «героєву палату» свіже своє видання з матеріалом про Котигорошка, а телевізійники і радійники дарували «на пам'ять» відео– та аудіокасети із записами передач «про героя». Лише від одного телеканалу більше ніхто не приходив. Від КГБ. Тому Котигорошко трохи нервувався. Що це вона собі дозволяє? Чого зволікає? Чому не приходить з відеокасетою, не дивиться запобігливо в очі, не натякає на побачення, як це роблять інші? Дограється же ж. Може так статися, що коли вона прийде, вже буде пізно.

Та з телеканалу КГБ справді ніхто не приходив до героя. Вони лише один раз передали інтерв'ю Ярини Савойської з хорунжим Котигорошком і — все! От нахаби.

Ну нічого, думав ображений Котигорошко, ось випишусь зі шпиталю, одягну свою чорну уніформу, надзвичайні чоботи з блискучими халявами, ордени-медалі пришпилю… Він уявляв собі, як іде Хрещатиком у чорнім строї з червоною нарукавною пов'язкою, халяви чобіт засліплюють своїм блиском перехожих, які повертають голови за ним, як соняхи за сонцем, на шиї у нього пречудовий і рідкісний Бронзовий Хрест Майбутнього — відзнака найобраніших з обраних, ліву руку він недбало опустив на ефес іранської золотої шаблі з діамантами, а правою він раз по раз