Василь Павлович Бережний - Дарунки Шамбали, Василь Павлович Бережний

Микитюк зiтхнув. Еге, все це справдi дуже складно.

Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. "Ну що ж, з обличчя не гiрший за iнших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? I заведу - коли... вона покохає".

- Увага! Запрошуємо на вечерю...

Ростислав заспiшив, щоб ранiше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхнiй стiл.

Цокання посуду, голоснi перемови, смiх, жарти. Її не видно.

Сусiди по столу повечеряли, пiшли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. "Чого ця жiнка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти... Стривожена".

- Що? Муза хвора?! Навiть марила? "Перехитрити Природу... Вимкнути бiль..." Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Бiжу, бiжу... Ох, бiдолашна... А я...

Медчастина тут же, на кормi, лише пiднятися три маршi вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гiмалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скiльки. Спочатку свiдомiсть його облягла чорна хмара тривоги i жалю: в той час, як вiн подорожував, дiвчина страждала у тiснявi корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зiйшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радiсть: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортецi, а не тому, що... знехтувала. Iнтуїцiя його не пiдвела - це таки вона, єдина в свiтi...

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зiйшла радiсть, лiкарка опустила очi.

- Ну, як вашi пацiєнтки? - з веселою жвавiстю запитав Микитюк.

Лiкарка покрутила у пальцях пiнцет, похмуро скапала:

- Ленiнградка нiчого вже, криза минає. А от киянка... щось незрозумiле. Нi на якi болi не скаржилась, i раптом... Боюсь, ми не зможемо нiчого вдiяти...

Микитюк зблiд, обома руками обперся об край столика, за яким сидiла лiкарка.

- Дiагноз? Дiагноз установили?

- Так. Сепсис.

- А лiкування?

- Антибiотики. Переливання кровi. Нiщо не допомагає.

Микитюк одiрвався вiд столика, мовчки заходив по передпокою.

- Не треба так хвилюватися, - обiзвалася лiкарка. - Вона вам хто?

- Майбутня дружина.

- А-а...

Лiкарка пiдвелася i прочинила дверi iзолятора:

- Зайдiть.

Муза-Марiйка лежала на бiлiй постелi пiд бiлим простирадлом з розплющеними очима, що темнiли, як двi сливи. О боже, як вона помарнiла! Щоки сiрi, землистi, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку - гаряча, як вогонь.

- Що сталося, люба?

- Вона непритомна, - констатувала лiкарка. - Навiть ваш "їжачок"...

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

- "Їжачок"? Ага, так... Готуйте шприц! Я миттю... - I кинувся до виходу.

На бiль не скаржилась... Ну, ясно - вкололась "їжачком". Таки подумала перехитрити Природу, i як вiн тодi не здогадався? Поспiшав. I зараз треба квапитись, це просто щастя, що вiн узяв того каламарчика iз собою.

Ключик не потрапляв у гнiздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарештi вхопив каламарчика i, полишивши чемодан розкритим, а дверi в каюту незачиненими, побiг до сходiв.

Лiкарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рiдину, кiлька разiв струснула скляночку i поставила на столик.

- Нiякої етикетки... Що це?

- Це звiдти, що й "їжачок" - iз Гiмалаїв. По краплинi збирав... Може, назвати: "Дарунок Шамбали"? Але ми гаємо час.

- Ви пересвiдчились, що ця есенцiя...

- Препарат не пройшов клiнiчного випробування, я просто не встиг. Його дiю я перевiряв на собi...

- Ну, знаєте... Ризик...

- Нехай i ризик, але ж iншого виходу нема. Давайте шприц!

Лiкарка насупила брови.

- Я на себе такої вiдповiдальностi взяти не можу.

- Я беру! - з викликом сказав Микитюк.

- Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою - то iнше, а це вводити в органiзм...

- Вона ж гине, помирає - ви ж самi сказали! - розпачливо вигукнув Микитюк. - Хiба не ваш обов'язок випробувати все...

- Так. I ми зробили все можливе. Загляньте в iсторiю хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

- Попрошу капiтана!

Може, з хвилину роз'яснював капiтановi ситуацiю, iнформував про живлючий гiмалайський екстракт.

- Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тiльки сопiла, притуливши трубку до вуха. "I це лiкарка... думав Микитюк. - Розминулась з покликанням, її мiсце на Бессарабському ринку..."

- Ну що ж. Раз капiтан наказує... Але ви дайте менi розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславовi в скронi, вiдчув, як раптово пiднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

"Та ну її, цю бочку, - розгнiваний сiв до столика, вихопив ручку з бокової кишенi: - Витримка, витримка, спокiй... А то ще руки тремтiтимуть".

- Ну, все? Давайте шприц, я сам.

...Кiлька годин пiсля уколу Муза-Марiйка була мiж життям i смертю. Микитюк, надiвши бiлого халата, сидiв коло її лiжка, нiби ждучи вiстей з далекого краю.

Нарештi першу обнадiйливу звiстку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкi рожевi плями, ось вона клiпнула повiками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стiнах, стелi, тодi побачила Ростислава.

- Це ти? - прошепотiла. - Що зi мною було?

- Скажу. Я багато тобi скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дiвчисько.

Хотiла усмiхнутись, та не змогла, тiльки сiпнулися губи.

Наступного ранку Муза-Марiйка пiдвелася.

Ростислав, мiцно пiдтримуючи її за лiкоть, вивiв на палубу. Навколо шумiло море. Едiнбург уже був далеко за обрiєм. Попереду - також за обрiєм Пiвнiчна Норвегiя, Тромсе i Нордкап. Муза-Марiйка сидiла мовчки, поглядаючи на хвилi за бортом. А тодi спитала:

- Скажи, а вiдчуття болю повернеться, доки ми... одружимось?

- В життi без болю не обiйтися.