Ганна Малігон - Навчи її робити це

Лізи: «А що, скучила, гордячко? Ти ж хочеш мене, ну зізнайся? Хочеш? Ти ж про мене думала!» А Ліза, на здачу йому, свій холодний риб’ячий погляд – тиць! – і заговорила так, наче до зовсім стороннього:

– Ти думаєш, я раніше не зателефонувала до райвідділу, бо Надьку шкодувала? Ні. Я просто думала. Довго думала. І про дитину, і про право вибору, і про втручання туди, куди не слід. А найбільше – про себе.

– Тобі хотілося повозитися з дитям. Хоч раз у житті про когось потурбуватися. Мамою себе відчути. Хоч і говориш про вселенську втому через чужі клопоти.

– Ось тільки не треба вдавати великого психолога. Допоміг – спасибі. Соціальні служби прибудуть завтра вранці, тому…

– Тому в тебе є ще трохи часу погратися.

– Ну, ти, я бачу, зовсім не змінився. Або ти продовжуєш мене аналізувати і тихо відчалюєш за двері, або давай спокійно повечеряємо, коли вже прийшов. До того ж тобі не здається, що та п’яничка може наробити галасу, щойно прокинеться і помітить пропажу.

– А може, і не помітить.

– Цинізм тут зараз недоречний. Записку їй написати, абощо.

– Хріна їй, а не записку! Хай хоч раз перепудиться по-дорослому, якщо у ній ще щось людське лишилось.

– А потім вона мені, чого доброго, двері спалить.

– Хай спробує. Ми її швидко закодуємо.

Артур, сам того не помітивши, зробив один «правильний» хід. Зате його помітила Ліза, і тому так легко вибачала всі його цинічні закиди. Він уперше не поцікавився її здоров’ям. Доки вона шаруділа на кухні, він сидів на дивані біля дівчинки і ревно охороняв її сон, щоразу напружуючись, тільки-но малеча підсувалася до краю. Це таки була гра. Чесна, благодійна гра у маму й тата, за всіма правилами. Гра-репетиція. Гра-примирення. Гра-безнадія. Швейцарські презенти стояли в куточку не розпаковані. Бо насправді їх не було. І Артура в цій кімнаті не було, а сиділа тільки його тінь, і в тіні було серце. І воно дослухалося до дихання Лізи. А вона нікого і не впускала. Нікому двері не відчиняла. Не було чужої дитинки і втечі у тимчасову реальність. Була одна тільки Ліза зі своїм холодом, закута у міцну невидиму шкаралупу. І ще уявні друзі та невідправлені листи до них, та хвороба. Нещасні синиці – жовті м’ячики смерті – довго-довго не виходять із пам’яті, привіт із минулого чи з майбутнього, незрозуміло, але все неодмінно є знаковим, навіть недопалки на сходах, головне вчасно прочитати, щоб не наступити.

Насправді вона писала. Під белькотіння страви на плиті плела свої розхристані листи, як павучиха, невідомо для кого, час від часу вибігаючи глянути на живу і теплу здобич.

«…Ось він сидить майже поряд, за тонкою стіною, сидить і спостерігає за сном немовляти. А я спостерігаю за ним. Заглядаю – і ховаюся. Зараз він схожий на кота. Хотілося б додати: на полюванні, – але то вже буде лукавість. Звісно, якби дитина почала падати, він би відразу кинувся її ловити. Але не так, як ловлять жертву. А якось особливо, як щось цінне і незнайоме, майже недоторканне, розбавивши своє благодійне поривання розумною дозою ніжності. Як закоханий мужчина підхоплює жінку, яка котиться вниз? Або безпорадну. Або таку, що змушена весь час змінювати котів, бо приречена постійно бути жертвою. Він меланхолік. Перебирає свої пальці, рука в руці, пухнасті вії опущені, запахтив усю кімнату, як баба. І що я маю з цим робити? Вигляд у нього такий, що годувати його не хочеться. Тільки чаю – і в ліжко. Чаю – і в пекло. Три роки цей перехожий топче мої перехрестя, протискається у найвужчі провулочки, нахабно суне на червоне світло. Але ж колись має-таки статися ДТП. Ну скажи мені…?»

За звичкою сховала писанину в чернетки.

* * *

Артур таки лишився.

Світильник із крихітною лампою боровся з темрявою. Осіння прохолода, просочившись через кватирку, бадьорила і не давала остаточно захмеліти. Звичайно, він приніс із собою вино. І Ліза не відмовилась. Пила його, наче ворожу кров, але розуміла, що кожен ковток віддаляє її від перемоги. І, врешті, здалась. Тепер вони лежали, голі, німі… Так довго не бачились, а говорити не було про що, бо нічого не сталося. А дитина собі спала, ритмічно посопуючи. Артур добре розумів, що вона ніколи вже не дозволить йому залишитися. І раніше вона приймала його прохолодно, відчував невидимий спротив, наче мала в собі щось дуже таємне й інтимне, і дороге, торкатися чого не смів ніхто. Але тепер він остаточно впевнився: треба її відпустити. У ті моменти, коли, здається, жінка повністю розкривається і має летіти, Ліза… не злітала. Вона потребувала чогось особливого, такого, що він їй дати не міг. І Ліза про це мовчала. Жоден чоловік, можливо, не зможе їй ТОГО дати. А ЧОГО, вона й сама не знала. Звикати до когось або допустити, щоб звикли до неї, – то були табуйовані речі. Тепер Артур остаточно вирішив її відпустити. Були в нього й інші жінки, сентиментальні, гарячі, цілеспрямовані. А Ліза не така. Живе так, нібито їй нічого втрачати. Із своїми хворобами і таємницями, дивакуватістю, відчуженістю, вона магнітом притягувала до себе, примушуючи то мучитися, то радіти. Перебуваючи надто близько біля неї, плутаючись у дрімучих чарах її темного волосся, особливо гостро можна було відчути її відсутність.

Артур обережно поцілував Лізу між лопаток. Вона тільки видихнула:

– Спи…

– А хочеш, я піду. Просто зараз.

– Припини! Підеш просто зараз чи вранці – яка різниця? Що за театр?

– Значить, не заперечуєш.

– Ти хочеш про це поговорити?

– Значить, назавжди…

– Давай просто заснемо. Ти все добре розумієш, тому я не скажу ні слова. Тому до завтра!

Ліза згорнулася калачиком і заплющила очі. Артур різко підвівся. Хотів одягнутися та й справді піти, але передумав, розморений затишком та вином. Тому знову ліг, зітхнув і через півгодини впав у глибокий сон. А Ліза не спала…