Тадеуш Конвицький - Малий апокаліпсис

Вони кисло переглянулися, ніби засоромившись мого плаксійства.

— Навіщо б ми до тебе приходили? — спитав Губерт. — Будьмо відвертими: твоя смерть є на цілий порядок більш презентативною. Хіба ти не розумієш цього?

— Старий, ти справді у самий раз, — додав Рисьо, який мав м’яке серце і страждав у цю мить разом зі мною.

— Послухай мене, Губерте. Я ніколи не втручався у функціонування нашого мистецького організму. До ваших справ, справ замученої опозиції в нікому не потрібній країні, до отих ваших справ я теж ніколи не втручався. Але тепер мушу сказати, що я про все це думаю. Ви зростили глухих і сліпих деміургів. Таких, що в чарівному мистецькому піднесенні, творячи прегарні універсальні шедеври, не зауважили ані нас, котрі човгають у багнюці, ані щоденних страждань суспільства. Вони ретельно доглядали той вируючий у них вогонь геніальності й похапцем користалися оваціями масової пропаганди режиму, яка щодня вихвалялася ними, а їхньою світовою славою підгодовувала свої комплекси. Ви, збідована опозиція, так само не шкодували для них овацій, помазуючи харизмою[5] морального схвалення. Вони роз’їлися завдяки нашому поневірянню, нашому впокоренню, нашій безіменності. Вони вільно гасали урочищами держмистецтва, бо нас звідтіля повиганяли, або ми самі, з власної волі, забралися геть. Коли ви ходили канючити їхній підпис під щонайскромнішу гуманітарну відозву, яка не подобалася розперезаній правлячій команді, вони знахабніло відсилали вас із нічим, підморгуючи прихвосням зі своєї свити, — мовляв, ви — провокатори, агенти Безпеки. Їхня велич походить із нашого добровільного здрібніння. Їхній геній виріс на наших творчих могилах. Чому б котромусь із них не заплатити жахливою фізичною смертю за десятиліття краденої, надлюдської величі?

Я вимкнув телевізор, де військові разом з цивільними вперто чекали на когось і не могли ніяк дочекатися. Балконом пройшовся град, скидаючи у прірву презервативи, зів’ялі на залізній балюстраді. Ті презервативи були свого роду букетиками конвалій, якими мене обдаровували сусіди з верхніх поверхів у вихідні та святкові дні.

— Кожного з нас більшою чи меншою мірою печуть заздрощі, — знічено мовив Губерт. Він був блідий і дедалі старанніше розтирав синіючі пальці. — Але про це нині не будемо, може, колись, іншим разом.

— А яким же іншим, коли я нині послухаюсь твого наказу?

— Ну, знаєш, старий, — Рисьо відставив чарку. — То недостойні аргументи.

— Я ніколи нічого не казав, хоча в мені тельбухи переверталися. Чи, може, Губерте, я повинен назвати тих, що все життя крокували попід ручку з владою, вдаючи, ніби йдуть самі по собі? А свої творива найспритніші з них зодягали в шмаття універсальної моди, всесвітніх фрустрацій[6], західних меланхолій і начебто лівацьких невралгій. Коли ми засовдепилися до такої міри, що і в нас виник культ недозволеного, двозначний голос забороненого лизання, жалюгідна втіха від політичної порнографії, коли і в нас з’явилося оте збочення — хитрозаде позерство заради самовідпущення усіх гріхів колаборації, то вони перші, спраглі оплесків, жадібні успіху, вхопилися за нову кон’юнктуру і засмітили мистецтво облудними жестами підбурливих Рейтанів[7], заморочили те наше бідне мистецтво, затоптали в ньому рештки сумління. Чому ти стелишся перед ними, коли вони по твоїх плечах спинаються до золотих яблучок, аби наситити свою пиху? Навіщо куриш перед ними фіміам обожнення, коли їхня доля заперечує долю твою?

— Ти сам вибрав собі долю. Зараз не час на такі дискусії. Що ж, Рисю, мабуть, нам пора? — Губерт обважніло схилився і витягнув з-під столу оту чорну теку, що могла містити в собі відозву про скасування смертної кари, збірку нецензурних віршів або звичайну бомбу домашнього виробництва.

— Почекай, Губерте, — я притримав його руку. — Скажи мені відверто, як людина людині, чому ти визначив мене?

Губерт вирвав руку з моєї долоні.

— Я нікого не визначаю. Мої права такі ж, як і твої. І обов’язки теж.

— Але щось у мені мусить бути таке, чому я підходжу, а інші — ні.

Дощ затуманив вікна. Якась дитина за стіною грала одним пальцем мелодію, що її я пам’ятаю з давніх, давноминулих років.

— Адже ти живеш спогляданням смерті, — хрипко прошепотів Губерт. — Я ніколи не ставився до твого комплексу як до письменницької манери. Ти зі смертю запанібрата і не повинен її боятися. Ти якнайстаранніше приготував себе і всіх нас до твоєї смерті. Про що ти думав перед тим, як ми прийшли?

— Про смерть.

— Бачиш, вона коло тебе. Досить простягти руку.

— Досить простягти руку.

— Так, і тільки.

— Сьогодні?

— Сьогодні о восьмій вечора, коли скінчиться засідання партійного з’їзду і делегати з усієї країни вийдуть із палацу.

— А всі вони?

— Хто?

— Ті, що потрібні народові.

— Вони у гріху і святості, в конформізмі й бунтарстві, у зраді й спокуті понесуть у вічність душу народу.

— Брешеш. Подавишся тією брехнею. Очі тобі вже вилазять з орбіт.

Рисьо зірвався на рівні, перекидаючи чарку.

— Не руш його! — крикнув він і почав копирсатися в Губертовій пазусі, а той закляк, витягнувши ноги, ніби хотів роздивитися свої заляпані черевики.

Рисьо намагався пропхати йому в посинілі губи білі горошини пігулок. Насилу влив між затиснуті зуби кілька крапель горілки. Губерт зарухав щелепами, зімкнув повіки, потім розгриз одну пігулку і спробував ковтнути.

Хтось дзвонив у двері. Я відчинив тремтячими руками. На порозі стояв підпилий тип, тримаючись одвірка.

— Наберіть води, бо перекриваємо.

— Мені вода вже не потрібна.

— Напустіть у ванну і куди там ще можете. Перекриваємо на цілу добу.

— Дякую. Певно, труба лопнула?

— Все