Володимир Миколайович Владко - Ідуть роботарі

Не відриваючись, стиснувши пальцями борт автомобіля, Тім дивився на роботаря. Залізна постать потвори завмерла в одній позі. Але почувалося, що вона напоготові посунути куди хоч — залежно від наказів, які приймає з ефіру невеличка й химерна блискуча срібна антена на голові роботаря.

— Божевілля!.. — знов пробурмотів Тім.

Він заплющив на мить очі, потім поволі розплющив їх.

Таксі вже рушило з місця і їхало вздовж вулиці. Полісмен стояв, як і раніш, нерухомо, змінився тільки напрямок, який вказувала гумова палиця. Суворе обличчя полісмена не дивилося ні на кого, воно було немов вирізьблене з каменю. Полісмен, полісмен, а не роботар!..

— Мабуть, у мене надто розійшлися нерви, — зітхнув Тім.

Він витяг цигарку, запалив її і знов заплющив очі, відкинувшись до спинки сидіння.

Через кілька хвилин таксі під’їхало до велетенського будинку поштамта. Тім вистрибнув з автомобіля, кинувши шоферові гроші, і пробіг східцями вгору до телеграфа. І знов-таки він не бачив, як слідом за ним, поспішаючи, йшов чоловік із люлькою в зубах. Його шофер виконав наказ: він не загубив у вуличному русі таксі, що їхало перед ним. Але тепер чоловік із люлькою ішов не так відкрито, як раніше. Мабуть, він хотів уникнути зустрічі з Тімом, не хотів, щоб Тім міг його помітити або навіть пізнати.

Чоловік із люлькою підняв комір піджака, глибше насунув капелюх, майже аж на ніс. Він здаля слідкував за Тімом, не наближаючись до нього. І лише тоді, коли Тім, схилившись над столом, писав уже текст своєї телеграми, заради якої він і приїхав сюди, чоловік із люлькою швидко пройшов повз нього, зазирнувши ніби випадково через плече Тіма. Він побачив усього два рядки:

«Нью-Гарріс, Брукленд-стрі т, Мадл е ні Стренд. Ї ду шестигодинним. Важлива справа».

Тім ще не встиг підписатися, а може, він хотів ще дописати щось. Проте, чоловікові з люлькою в зубах було досить і цього. Він, не спиняючись, пройшов до іншого стола, узяв бланк телеграми і, не задумуючись ані на мить, написав і собі:

«Нью-Гарріс, Брукленд-стріт, Мадлені Стренд. Ї ду шестигодинним. Важлива справа».

Потім він підписав телеграму і поніс її здавати, перечекавши, звісно, поки Тім здав свою. Цю другу телеграму здано було на півхвилини пізніше від першої. Мадлена Стренд мала одержати обидві одночасно.

Тепер чоловік з люлькою в зубах уже не стежив далі за Тімом; він знав, що зустрінеться з репортером у поїзді. Чоловік з люлькою відкотив комір піджака, зсунув капелюх назад і подався кудись, мов зовсім забувши про Тіма.

… Рівно о п’ятій годині п’ятдесят хвилин Тім приїхав на вокзал. Він устиг здати до газети свою розмову з Говерсом, оздобивши її бойовими заголовками, встиг поговорити з редактором та ще купити дорогою кілька свіжих вечірніх газет. Сівши в купе, Тім простяг ноги просто перед собою і почав читати газету.

Відразу йому впала в око свіжа кореспонденція з Нью-Гарріса в газеті «Дейлі Телеграф»:

«Страйк робітників у Нью-Гаррісі набув нечуваної форми. Він триває вже третій тиждень, і робітники не згоджуються на посередництво професіональних організацій. Страйком керує спеціальний страйковий комітет. За нашими відомостями, страйковий комітет є тільки прикриття для комуністичної організації, що міцно взяла до своїх рук керівництво страйком. Комітет вимагає від компанії Говерса, щоб вона підписала угоду про підвищення зарплати і встановлення восьмигодинного робочого дня. Компанія вперто відмовляється підписати таку угоду, хоч страйк завдає їй дедалі більших втрат через те, що заводи не працюють. Усі спроби компанії пустити заводи за допомогою штрейкбрехерів, виписаних із сусідніх провінцій, не дали ніяких наслідків, бо робітники пильно охороняють завод і не допускають штрейкбрехерів. Уже було дві сутички з поліцією, яка намагалася розігнати робітничі патрулі, що затримували штрейкбрехерів. Але розігнані в одному місці робітничі патрулі швидко збиралися в іншому і знов виганяли штрейкбрехерів. Усі ці факти підтверджують думку про те, що страйком керує досвідчена рука комуністів. Невже уряд не бачить цього? Треба рішуче ліквідувати страйк, заарештувати комуністів та ватажків і дати можливість компанії Говерса пустити, нарешті, свої заводи».

Далі в кореспонденції ішли ще брутальніші лайки на адресу комуністів та страйкового комітету. Але про роботарів не було жодного слова. Може, «Дейлі Телеграф» ще не встигла пронюхати про них?..

Тім поклав газету і пробурмотів:

— Як же, отак одразу ліквідувати страйк, розігнати патрулі, заарештувати комуністів? Може і Боба Леслі так само? Е, ні, у нас у Нью-Гаррісі це зробити не так то легко!..

— Пробачте, ви щось сказали? — несподівано почув Тім чийсь увічливий голос.

Він підвів голову.

Проти нього на другому дивані сидів чоловік у капелюсі. Він пихкав пахучим димом з люльки і уважно дивився просто в очі Тімові.

— Ви щось сказали? — повторив чоловік.

І раптом очі його розширилися наче від здивування. Одночасно підскочив і Тім.

— Слухайте, чорт вас бери, це ж ви!.. Ти… Томас?

— Так, це я. А звідки взявсь ти, Тім?

— От несподіванка, — мов не чув його Тім. — Зустрілись у поїзді? Скільки років не бачились — і отак…

Чоловік з люлькою в роті, здавалося, був дуже вражений несподіваною зустріччю. Він навіть забув пахкати люлькою, він здивовано похитував головою.

— Куди ж ти їдеш?

— До Нью-Гарріса. А ти?

— І я туди ж. Чого ти туди їдеш?

— У справах своєї газети. Знаєш, там великий страйк.

— І я майже в тій самій справі. Тільки я з другого боку.

Тім недовірливо подивився на співрозмовника: що значить «з другого боку»?

— Що ти хочеш сказати? З якого другого? Хіба ти знаєш, з якого саме боку я?

Співрозмовник Тіма трохи зніяковів. Проте, він хутко викрутився.

— Бач, я чув, як ти говорив оце сам з собою про нью-гарріські справи. Отже, я зрозумів, що ти прихильник страйку. Ну, а я