Євген Дудар - Штани з Гондурасу

на двадцять п’ять процентів упали… Не бачив…

— Все одно не бачив, — каже головний. — Дійку бачив, а корови не бачив… У нього погляд спрямований у самого себе. Як у йога.

Експериментатори.

Прив’язне. Безприв’язне. Замість підстилки — сітка. Замість конюшини — гілляки. Ніби корова — попугайчик.

Буде вона про молоко думати? Вона думає, як ратицю не зламати. Як стойку біля дерева зробити. На задніх ногах. Її ж ніхто не дресирує, як у цирку слона. А все життя — як на манежі. Тільки там нікого не доять. А її — тричі на день. І то машиною. Там недосмоктало, а там — пересмоктало. Бо оператор — не машина. В оператора є серце. А в операторші — очі голубі. А у корови після кількох таких доїнь уже нічого нема.

Була ферма — став госпіталь. Коров’ячий. У тої ратиці нема. У тієї вим’я як зів’яла груша. А та взагалі не хоче ні телитися, ні доїтися. Цілими днями простоює перед склом пожежного крана, як перед дзеркалом. Роги свої розглядає. А там хтось теж простоює. Молока чекає…

Ех, якби я був коровою…

Рятуймо жінку

Пишемо: «Оберігаймо красуню природу!»

Закликаємо: «Рятуймо бенгальського тигра!»

Страуса нанду і якогось черв’ячка заносимо у Червону книгу. А жінку губимо. Щодня. Щогодини. Щохвилини.

Он чалапкає. Впресована у куленепробивні штани. Затягнута ремінцями. Обвішана торбами. Як гренадер на маневрах. Почепи ще бінокля і маузера — і чистісінький Попандопуло.

Легко їй?

Ступає, як по мінному полю.

Ноги на шпичках. Трусяться. Лице вистраждане. Як у каторжанки. Там тисне. Тут муляє. Фарба виїдає очі. А ти до неї в цей час із компліментом:

— Ви як лань. Трепетна. Загнана мисливцями…

І вона тобі крізь прокурені зуби:

— Іди ти!..

І називає конкретну адресу.

А ради кого вони все це на собі носять?

Ради нас.

Моя — ради тебе. Твоя — ради мене. Його — ради нас усіх.

Колись ми казали: «Чоловік керує, а жінка працює. Тому жінки такі здорові, а чоловіків так часто косять інфаркти».

Почали висувати жінку. Ніби для експерименту: що візьме її?

Керує. І не бере ніщо.

Тільки горілка. Бо раз керує, значить, п’є. З ким треба. А раз п’є, значить, криє. Кого треба.

А прийде додому, також криє. Треба чи не треба. Щоб не декваліфікуватися.

Стара істина «Сила жінки — у її слабості» (бо, мовляв, якщо чоловік тішився тим, що він голова, то жінка задовольнялася тим, що вона шия: куди хотіла ту голову повертала) перетворилася у нову: «Погибель жінки у її силі». Бо жінка вже перестала бути шиєю, але ще не стала головою.

Жінка створена для продовження роду. І сімейного затишку. Нема жінки — нема затишку. Нема затишку — нема сім’ї. Тільки мирне співіснування. І продовження роду.

Якого роду? З якими традиціями?

Коника-стрибунця? І зозулі?

Ку-ку, ку-ку! Скік. Скік. А тоді хапаємося за голову:

— Господи! Звідкіля така молодь пішла?

Ніби нам Господь цієї молоді натворив.

Емансипація. Хто придумав емансипацію?

Чоловіки. Щоб жінки самі за неї боролися. Щоб жінка сама собі виборола право лупати вибійним молотком асфальт. Лагодити залізничне полотно. Тягати з базару клунки, щоб нагодувати сім’ю. Щоб чоловік мав повне моральне право потім їй сказати: «Господи! Як ти огрубіла!»

Ніби в тому, що він шукає ніжнішої, знову ж таки винен Господь Бог.

Якщо будемо так часто на Бога все звалювати і на Бога надіятися, то може настати час, що жінки на землі зовсім не зостанеться. Будуть чалапкати опудала, просякнуті тютюном і горілкою. З походками докерів і повадками піратів.

Ти до неї:

— Ясочко!..

А вона тобі:

— Жлоб нещасний! Котись під три чорти! Бо як умажу в рило…

І не буде вже кого у Червону книгу заносити…

Для хохми

Телефон. Що таке телефон? Здавалося б, така собі пластмасова черепашка. Слухавка. Дротики. А воно життя людське здатне перевернути.

Знімаю трубку. Треба поговорити.

А там вже говорять. Хтось із кимось. У моєму телефоні часто говорять без мене.

Чоловічий голос:

— Ну, медицина зараз на рівні! Ось чоловікові пересадили серце бабуїна…

Жіночий:

— А що, бабники зараз така рідкість, що треба їх розводити аж пересадками серця?

Він:

— Бабуїн — це не бабник. Це мавпа…

Відчуваю, що вони затягли надовго. Вмішуюся:

— Може, той бабуїн був донжуаном серед мавп.

— А це хто? — здивувалася вона.

— Дух святий, — кажу, — в образі і подобії власника телефону, по якому ви говорите.

— Як вам не соромнопідслуховуватичужірозмови!

— Чим більше мені буде соромно, тим довше ви займатимете мій телефон.

Тоді вмішався він. Сказав:

— Кретин!

— Дуже приємно! — кажу. — А мене звати Антон.

— Ідіот! — додав він.

— Якщо у вас, — говорю, —