Наталія Володимирівна Сняданко - Червона лінія U2

Зехра дуже пишається тим, як добре їй вдалося організувати побут:

– Щоранку ми снідаємо, довго п’ємо каву на балконі, потім десь близько одинадцятої чоловік іде на роботу, а до нас із малим приходить мама і йде з онуком на прогулянку, потім варить обід і кладе його спати. А я сідаю за свої переклади або допомагаю з роботою чоловікові. І це таке щастя – у будь-який момент встати з-за комп’ютера і визирнути з дверей кабінету, щоб побачити, як весело бавиться малюк. Ти не уявляєш. Часом я думаю, чи могла б відчувати від усього цього такий же кайф, якби мені самій доводилося цілими днями сидіти з ним у парку і готувати обіди замість того, щоб працювати. Але напевно я все одно придумала б, як зробити так, щоб усім нам було добре. Знаєш, мене мама з дитинства лякала – не виходь занадто рано заміж, бо будеш нещаслива, як он та сусідка чи ця знайома. Хочеш бути незалежною, думай насамперед про роботу, а найкраще залишайся в Німеччині, у них там усе по-іншому. Але насправді незалежність – це ж твій внутрішній стан, який не визначається країною проживання. Ти або вмієш його досягнути, або ні. Хоча ясно, що я довго вагалася, чи правильно зробила, коли відмовилася залишитися у Гамбурзі. Це надзвичайно гарне місто, і я його дуже люблю. Я навіть написала про це, можеш подивитися на моїй веб-сторінці sehra.translations.de.

І мені було так страшно завагітніти, здавалося, життя після цього завершиться, тобто завершиться все те, що було для мене таким важливим, і залишиться тільки побут і постійне роздратування. Але насправді все вийшло навіть навпаки. Тільки тепер я можу дозволити собі братися за ті переклади, які мені подобаються, а не лише за ті, які краще оплачуються. Тобто я і раніше, звичайно, могла, але боялася, що не вистачить на життя, що втрачу вигідне замовлення. Тепер почала дивитися на ці речі якось зовсім по-іншому. Таке враження, що в голові щось перевернулося і тепер там значно більше порядку. Принаймні дурницями переймаюся значно менше. А то за дріб’язковим заробітчанством не помітиш, як мине життя. Мабуть, у цьому є щось від медитації чи духовної аскези – ти так довго зосереджуєшся на власних відчуттях, уникаєш зайвих емоцій, стресів, роздратувань, намагаєшся більше часу приділяти читанню, музиці, роздумам і просто відокремлюєш себе від усього дріб’язкового, непотрібного. Твоя психіка очищується від баласту, і раптом приходить розуміння чогось важливого, дотягнутися до чого раніше бракувало сил і часу.

Знаєш, я тільки зараз почала замислюватися над тим, чому вирішила зайнятися перекладами. Раніше я просто перекладала, і все, думала, що вся справа у знанні мови. Але насправді все далеко не так просто. Думаю, що переклад – це така постійна покута, зухвале намагання досягнути неможливого. От дивишся на сторінку, бачиш речення і розумієш, що твоєю мовою воно ніколи не звучатиме так само, ти можеш передати зміст, можеш змінити щось, можеш навіть написати краще, ніж в оригіналі, але ніколи це не буде те саме. І все одно сідаєш і записуєш варіант за варіантом, намагаєшся підійти до бажаного якомога ближче. І кожного разу вчишся тільки одного – як з гідністю приймати поразки, бо кожен із варіантів, який ти обираєш, передбачає певні втрати. Так само безкінечно можна вагатися, де жити – в Анкарі чи в Гамбурзі, у мене купа друзів, які роками продовжують роздумувати над цим, хоча насправді давно все вирішили. І навіть не тому, що їм погано ведеться, а тому, що вони не знають, як їм жилося б, якби вибір було зроблено по-іншому. Кожен вибір передбачає певні втрати, але потрібно навчитися не думати про це тоді, коли вибір уже зроблено.

Першого вечора ми ведемо діалоги лише удвох із Зехрою, а наступного до нас долучається ще Інґа з Вільнюса. Вона пише п’єси. Її п’єси дуже популярні в Литві, і навіть тут, у Німеччині, але про це я довідуюся не від неї, а з Інтернету, вже згодом, коли повертаюся додому. Інзі трохи за тридцять, вона курить міцні цигарки без фільтра, а коли посміхається, здається, ніби вона бачить щось таке, чого не можуть бачити всі інші. У ній є якась особлива просвітленість, попущеність, зосередженість на речах важливих, далеких від щоденної приземленості. Коли Інґа розповідає про себе, здається, що вона вигадує все це або переказує одну зі своїх неймовірно популярних п’єс. Інґа почала перекладати зовсім недавно. Вона не дуже добре володіє німецькою, якої навчилася у дитинстві від своєї няні-німкені.

– У мене якесь дивне ставлення до цієї мови, – каже Інґа. – Я не могла би вчити її. Не знаю чому, просто відчуваю, що не могла би. І ніколи раніше не думала, що буду перекладати. Бо насправді я погано володію розмовною мовою, розумію далеко не все, а сказати можу ще менше. Але часом у мені ніби прокидається щось, і якісь окремі книги німецькою чомусь здаються мені дуже близькими. Так, ніби я сама пережила все описане там, і я просто відчуваю, як потрібно це перекласти. Тоді я мушу сісти і зробити це, щоб не мучило. Може, я взагалі не перекладаю, а переписую, з перекладами ж ніколи не відомо, як далеко ти можеш зайти і чи добре це для тексту. Але читачам подобається. Напевно, це основне.

Таким інтуїтивним методом Інґа переклала поезію Целяна, Рільке, Тракля, прозу Ельфріде Єлінек і ще якісь тексти, що досі вважалися неперекладними. Її переклади відразу ж були визнані найкращими з усіх дотеперішніх спроб. Інґа навіть отримала за них ряд престижних премій. Але про це вона нічого не розповідає, про це можна прочитати в Інтернеті. Інґа дуже спокійно ставиться до свого успіху, вважає, що це не її заслуга, вона просто записала те, що їй відкрилося. Така у неї манера – до всього ставитися спокійно, як до приємного, так і до неприємного. Зовсім не слов’янська манера.

Мати Інґи колись була дуже потужною бізнесвумен, власницею кількох великих фірм, торгувала нерухомістю, нафтою.

– Але тепер часи змінилися, колишні схеми вже не працюють, а вона так і не навчилася працювати за новими, – спокійно пояснює Інґа. Раніше вона жила з мамою у віллі під Вільнюсом, але тепер разом із дорослим сином переїхала до коханця. – Надійний чоловік, може, це і надовго, – коротко характеризує вона своє особисте життя.

Інґа не має вищої освіти, бо у п’ятнадцять років пішла з дому, народила сина і кілька