Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

бачив. Порок (вираз цей не дуже точний) супроводжує кожного з нас ускрізь, як невидимий людям дух, допоки ми не підозрюємо про його присутність. Добрість, крутійство, ім’я, світські взаємини не кричать про себе, ми їх носимо всередині. Сам Одіссей не зразу впізнав Афіну. Але боги миттю вгадують богів, який їхав, таку і здибав, Жюп’єн зразу укмітив пана де Шарлюса. Допосі я дивився на пана де Шарлюса так, як неуважна людина дивиться на вагітну жінку, не помічаючи округлого живота. 1, чуючи, як жінка з усмішкою кілька разів приказує: «Я щось притомилася», в’язне до неї з недоречним запитанням: «Та що таке з вами?» Але тільки-но хтось кине: «Вона при надії», йому в очі впаде її живіт і, крім живота, він більше нічого не бачить. Розум відкриває нам очі, з’ясована помилка дає нам нове чуття.

Ті, хто не любить шукати прикладу такого закону у своїх знайомих на кшталт панів де Шарлюсів, яких довго за руку не ловили, аж до того дня, коли на гладесенькій поверхні особистості, такої, як і всі інші, проступили написані досі невидимим атраментом письмена, які утворюють дороге для еллінів слово, — ті люди, якщо хочуть зрозуміти, що навколишній світ постає зразу перед їхніми очима голим, облупленим від багатьох оздоб, які він пропопонує людям культурним, нехай тільки собі згадають, скільки разів вони мало не набрали в халяви. Ніщо на нейтральному виду того чи іншого індивіда не вказувало на те, що він брат, наречений або коханець жінки, про яку вони мало були не бовкнули: «Ну й мацапура!» На щастя, тобі шепче одне тільки слово сусіда — і фатальний вираз в’яне в тебе на устах. Одразу проступають, як мат, текел, фарес слова: це наречений, або це брат, або це коханець жінки, яку при ньому не випадає обзивати «мацапурою». І це нове уявлення тягне за собою ціле перегрупування, поправку і доповнення в низці наших колишніх уривкових уявлень про інших членів цієї родини. У панові де Шарлю-сові жила інша істота, і цим він різнився від інших людей — так кентавр поєднує в собі людину і коня, — інша істота творила з бароном єдине ціле, а я цього не помічав. Тепер абстрактне втілилося, осягнена мною істота згубила нарешті свою шапку-невидимку; метаморфоза пана де Шарлюса в нову істоту була така зуповна, що не тільки швидка зміна його виразу, голосу, а й усе високе та нице, що виявилося в його взаєминах зі мною, все, що досі здавалося мені чудернацьким, стало раптом зрозумілим, очевидним. Так фраза геть-то безглузда, бо в ній розтикані аби-як слова, передасть, якщо поставити слова к строці, думку, якої вже не забути.

Ба більше, до мене дійшло, чому, коли барон виходив від маркізи де Вільпарізіс, я побачив у ньому схожість із жінкою: він справді був жінкою! Він належав до раси істот, не таких уже й суперечливих, як могло здатися: ідеалом таких натур є мужність саме тому, що темперамент у них жіночий і на чоловіків вони скидаються лише зовні; в кожного з нас ув очах, даних нам на те, аби бачити все, що є у Всесвіті, на пружках зіниць закарбована якась сильветка, так ось, у них це сильветка не німфи, а ефеба. Над цією расою тяжіє прокляття, вона живе брехнею і кривопри-сяжництвом, бо знає, що її прагнення, що становить для кожної істоти найбільшу радість у житті, каральне й ганебне, що признаватися в ньому сором; це раса безбожників, бо навіть як ці люди християни, то притягнуті до суду й оскаржені в тім, що є сутністю їхнього життя, вони присягаються перед Христом та ще і його іменем, що на них волочать пеню; це сини, які не мають матерів, бо вони все життя брешуть своїм матерям, навіть закриваючи їм по їхній кончині очі; це друзі, які не відають, що таке щира дружба, хоча завдяки своєму шармові вони прихиляють до себе людей, а що в багатьох із них добре серце, то вони й самі прихиляються душею до людей; але чи можна назвати дружбою почуття, які вегетують під покривом олжі і які занапащають перший порив щирости й довіри, бо нічого, окрім огиди, не викликають. якщо тільки їм не трапиться людина безстороння, навіть спочутлива, але навіть і така людина не вільна від умовностей, і, почувши від свого знайомого зізнання в такій ваді, подумає, що й добре ставлення до неї спричинене вадою, а добре ставлення цій безсторонній людині геть чуже, — так деякі судді легше приймають і виправдують убивство у збоченців, а зраду в жидів, пояснюючи убивство первісним гріхом, а зраду фатальною долею цієї раси. Для коханців — принаймні за моєю первісною теорією, яка в мене виникла тоді і яка, як побачать читачі, зазнає потім корекції, — і це їх найбільше вразило б. якби виявлені мною суперечності не приховувала від них злуда, яка керує їхнім зором і всім їхнім життям, для таких коханців майже неприступне те кохання, ради якого вони наражаються на такий ризик і на таку довгу самоту, адже вони, власне, пропадають за чоловіками, геть позбавленими жіноцького, за чоловіками не збоченцями, а, отже, нездольними їх кохати; отож-бо їхня жага ніколи б не гамувалася, якби гроші не давали їм на луп справжніх мужчин чи якби уява не підсовувала їм за справжніх мужчин збоченців, яким вони віддавалися. Ці люди порядні до першого випадку, вони на волі доти, доки не відкрився їхній злочин; їхнє становище хитке, як у того поета, перед яким ще вчора були відкриті всі салони, якому аплодували в усіх лондонських театрах і якого назавтра гнали з усіх заїздів, отож він не мав де голови прихилити і, мов Самсон, мусив крутити жорно, як сказав поет:

Своєю чергою умруть обидві статі, — вони позбавлені навіть, окрім тих днів, коли стається велике лихо і коли довкола жертви збирається велика юрма, як зібралися круг Дрейфуса жиди, співчуття, а то й товариства до них подібних, бо їм прикро бачити в собі те, на що вказують інші; вони для них дзеркало, яке, не шкодуючи їх, зраджує всі ганджі, які вони відмовлялися помічати в собі, і переконує їх у тім, що так звана їхня любов (удаючись до гри слів, вони з почуття самоохорони вклали в це поняття все, чим збагатили любов поезія, малярство, музика, лицарство, аскетизм) зроджена не ідеалом створеної ними краси,