Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

Нічого особливого, на перший погляд, надворі не спостерігалось. Втім, як і на другий погляд. Чи на третій. Тихесенький вітерець перекочував по лискучій воді лінькуваті хвильки, що ледь розгойдували катер з припнутим до нього міліцейським човном. Було надворі тихо, свіжо й зоряно. Лише незбагненний „водоспад” стрімко сунув нічним фарватером, наближаючись до завмерлих людей і наповнюючи невиразним неспокоєм кожну клітину зляканих тіл. Ось тільки незрозуміло було, з якого боку він суне.

Богдан зиркнув праворуч. Погосян — ліворуч. Сонька Такаманохара — угору. Поки що навколо нічого видно не було. Гременецькі околиці разом з Чоломаєм і притихлим катером вгрузли в чорний бурштин молодика. Лише оте розтривожене дзижчання дряпало зовні цей бурштин і той вібрував кожним своїм атомом. Разом з усім, що мало необережність вгрузнути в нього.

— Та що це воно таке?!? — покрутив в усі боки своїм важелезним носом Едгар Фрунзикович. Богдан зробив такий само порух. Наче передражнив начальство. Обидва вони вже на повний зріст випростались біля штурвалу. Сонька ж, як завмерла на виході з каюти, так і стояла там із піднятою головою.

Дзижчання підсилювалось, вібрувало, стогнало, і від нього чомусь хотілося бігти світ за очі, вичяривши очі й висолопивши язика. Богдан важко поворушив ним у враз пересохлому роті, міцніше стиснув автомат і в цей час…

— Щоб тебе!.. — видихнув Погосян.

Велетенська, на півнеба, тінь майнула над катером, моторошно збурюючи своїм нематеріальним рухом цілком матеріальні повітря та воду. Богдану, який встиг обернутись услід за тінню, здалося, що над ним вбік Чоломаю пролетів якийсь чорний трикутник. При чому рухалась ця геометрична фігура уперед своєю широкою основою і від цього здавалась зловісним скатом-мантою, що знялася на полювання з чорних глибин океану.

Раптова й велика хвиля вдарила в борт катеру й рвучко гойднула його з боку в бік. Погосян поточився і відчайдушно замахав руками, намагаючись зберегти рівновагу. Богдан притримав було йому поперек, але в цей час щось підхопило його під коліна і щосили кидануло вгору. „Сонька, зараза!” — встигло майнути в Кременчука перед тим, як, штовхаючи попереду себе Погосяна і відчайдушно здіймаючи руку з автоматом, аби не втопити зброю, він шубовснувся в холодний розплав агатової води.

І, очікуючи десь вдалині вибуху впалого літака, знову здивувався нелюдський силі, яка знайшла собі прихисток в худенькому дівчачому тілі.

А потім десь поряд заревів двигун і, ляскаючи по хвилях припнутим надувним човном, катер рибнагляду рвонув у бік острову. Тобто, в той самий бік, в якому зникла й дивна летюча манта, що на бриючому польоті гасала над нічним Дніпром.

— А чого це вона в бік Чоломаю рвонула? — вже в десятий, мабуть, раз запитував самого себе Едгар Фрунзикович, виливаючи воду з важких армійських черевиків, зняти яких у воді він так і не погодився.

Як, втім, і Кременчук.

Аж ніяких вибухів та катастроф вони так і не дочекалися, а дісталися до берегу острова вплав хвилин за двадцять: добре, що затримування відбувалось неподалік від нього. До протилежного берега, берега Гременця, вони пливли б значно триваліше. Та й чи допливли б без втрат — невідомо. Певною мірою, це стосувалось Богдана, який увесь час підгрібав під себе воду однією рукою, здіймаючи іншу, з автоматом, високо над головою.

Зараз автомат ледь полискував трохи збоку від нього, а сам Кременчук, вже трохи викрутивши свій камуфляжний комбінезон, зашнуровував черевики. Свого хвацького міліцейського кашкета він так і не знімав.

— Розлітались, розумієш, — роздратовано бубонів Богдан. — Нічні польоти, розумієш, вони тут понад рікою влаштовують. Ну, я сьогодні взнаю, звідки ці авіатори довбані в нас тут з‘явилися. Уж бо я їм крила-то вкорочу. Точно з військового аеродрому, що за Градизьком, точно…

— А чого це вона в бік Чоломаю…

— Чого, чого!.. А того, що в цієї навіженої клепки в голові немає! Того що…

— Щось мені здається, — не звертав на напарника уваги Погосян, — що вона за отим „стелсом” погналась. Може, зацікавилось дівча. Може, злякалась за нього. Але їй оті цікавість та переляк боком вийдуть. Обов‘язково вийдуть.

— Яка така цікавість!? — здійнявся на рівні Кременчук. — Який такий переляк? — додав, підстрибуючи на місці і перевіряючи тим самим зручність мокрої обувачки. — Я ж кажу, Едгаре Фрунзиковичу, клепки в неї немає.

І нагнувся, беручи в руки автомат. Вологий одяг прилипав до тіла і це ще більше додавало роздратування і без того вкрай розлюченому менту.

— А де, до речі, оте одоробло летюче поділось? Не помітив? — запитав Погосян, відсапуючись і теж здіймаючись на рівні.

— Ні, — буркнув, роззираючись по боках, Кременчук, — не до того, чи знаєте, було.

— Угу… Але цікаво — що це за модель була. А ще цікавіше: де ми тепер Таку-в-мами-харю шукатимемо? Разом з човном нашим зелено-інвентарним.

— Та я з нею таку „харю” зроблю!!!

— Угу… Зробиш… А нам за човен перед громадською організацією звітуватись прийдеться, платиновий. Я так думаю, що кинула вона десь тут і човна, і катера, щоб не усугубляти. Бо ж нечутно щось двигунів на річці.

— А сама?

— А сама — вплав через Дніпро. Але на інший берег. На Раківку. До артілі своєї. Там її прикриють в кращому вигляді. Вік не знайдемо.

— Ага… Вплав… До цього „вплаву” треба ще через весь Чоломай пішодрала чалапати. А на ньому і вдень чорт ногу зломить. А вже вночі!..

— Для чого ж „через весь”? Тут, аквамариновий, затока є вузенька. Справжня тобі шхера. Мало хто про неї знає, але вона майже навпіл увесь острів крає. Аж до іншого берегу. Коли з ГЕСу воду дають, як оце зараз, глибина в затоці дозволяє і катерові туди заходити. Я так думаю, золотенький, що десь в кінці затоки ми всі наші плавзасоби й знайдемо.

— А Соньку?

Погосян лише руками в темряві розвів.

— Ну, й де та затока? — не вгавав