Олег Євгенович Авраменко - Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Дівчата разом залишили спальню й опинились у передпокої. Фіннела рушила до дверей, що вели в коридор, а Ейрін пройшла до ґардеробної. Кликати покоївку не стала, бо ще змалку звикла вдягатися й роздягатися сама, і лише в тих випадках, коли не могла впоратися з чимось складним, на зразок хитромудрих застібок на спині, зверталася по допомогу.

Всупереч очікуванням, Фіннела повернулася не відразу, а лише за чверть години, коли Ейрін уже вбралась у зелену шовкову сукню, під колір своїх очей, надягла на шию намисто з перлин і тепер сиділа перед дзеркалом, розчісуючи волосся. З ним вона завжди мала багато клопоту, її непокірливі світло-руді пасма вперто не бажали вкладатися в акуратну зачіску, а всі спроби заплітати їх у коси неодмінно зазнавали фіаско.

Щойно Фіннела ввійшла до ґардеробної, Ейрін, не давши їй і рота розкрити, запитала:

— Де ти завіялася? Сама бігала за майстром Левеліном?

— Ні, з ним доведеться зачекати. Є важливіша справа.

— Яка?

— Я зустріла Шайну вер Брі. Вона прийшла засвідчити тобі повагу, як хазяйці Кардуґала.

Почувши це, Ейрін задоволено всміхнулася, відклала гребінець і встала зі стільця.

— Чудово! Де вона?

— Я провела її до вітальні й попросила зачекати, — відповіла Фіннела. — А ти постривай, не квапся.

Кузина прискіпливо оглянула Ейрін з усіх боків, трохи поправила її сукню в талії, а наостанок переконалася, що вона змінила шкарпетки на панчохи і взула гарні туфлі.

— Зараз ти просто чарівна, сестричко, — схвально мовила Фіннела. — Якби ще додати прикрас… Хоча й так згодиться. Ходімо.

Робити зауваження щодо відсутності корсету вона не стала — Ейрін рішуче відкидала цю частину вбрання, запевняючи, що радше обріже собі волосся й одягне білий балахон нареченої Дива, ніж так знущатиметься із себе. Власне, й худенькій Фіннелі з її маленькими грудями корсет був не потрібен. Вона носила його лише для того, щоб мати доросліший вигляд — бо хоч і була на півтора місяця старша за Ейрін, але зовні здавалася чи не на рік молодшою. Втім, це зовсім не означало, що Фіннела затримувалась у розвитку, вона виглядала якраз на свої п’ятнадцять із хвостиком; інша річ, що Ейрін подорослішала швидше, ніж більшість дівчат її віку. Фіннела дуже заздрила їй, хоча Ейрін не бачила для цього жодних підстав. Щонайбільше за двійко років ця різниця зникне; тоді кузина стане і вищою за неї, і вже напевно вродливішою.

— До речі, ти мала рацію, — сказала на ходу Фіннела. — Шайна справді молода. І дуже красива. А ще нахабна, як не знаю хто.

— Ви вже встигли посваритися? — здивувалась Ейрін.

— Та ні, нічого такого. Але вона страх яка зарозуміла. Я їй кажу „ви“ і „леді Шайно“, а вона у відповідь — „ти“ і „Фіннело“. Певна річ, я теж стала називати її просто на ім’я. [1]

— Не думаю, що вона збиралась тебе образити, — зауважила Ейрін. — Мабуть, таким чином вирішила показати, що воліє обійтися без зайвих церемоній.

Кузина пирхнула:

— Могла б зробити це інакше. Не так… безцеремонно.

Вони дійшли до середини коридору, що сполучав східну частину дівочих покоїв з північною, і зупинилися біля дверей вітальні. На Фіннелиному обличчі раптом з’явився лукавий вираз, і вона шепнула:

— Зачекай трохи. Я перша.

Ейрін миттю все зрозуміла, згідно кивнула і відступила вбік. А кузина розчахнула настіж обидві стулки дверей, ввійшла досередини й урочисто, ніби це була офіційна аудієнція, проголосила:

— Її королівська високість, леді Ейрін вер Келлах О’Дуґал, перша принцеса Ленніру!

Намагаючись надати своїй ході недбалої величності, Ейрін пройшла до вітальні. Шайна вер Брі стояла в глибині кімнати поруч із кріслом, у якому, вочевидь, сиділа до їхньої появи. Як і під час прибуття в замок, на ній була червона сукня — але вже інша, розкішніша, з бічними розрізами, що відкривали поглядові білосніжні спідниці. На зріст вона була десь на півголови вища за Ейрін та Фіннелу. Утім, якщо врахувати різницю у віці, то зрештою Фіннела обжене її; а от Ейрін, мабуть, так і залишиться нижчою.

Коли Ейрін наблизилася, Шайна лише трохи нахилила голову, як гостя, що вітає рівну собі за станом господиню дому.

— Моє шанування, принцесо.

У відповідь Ейрін приязно, хоч і з легким відтінком погорди, кивнула:

— Рада з тобою познайомитися, Шайно. Для нашої родини неабияка честь приймати в себе високу пані Тір Мінегану. — Вона опустилася на диван і помахом руки вказала на крісло. — Прошу, сідай. Можеш називати мене просто Ейрін.

Фіннела, зачиняючи двері, нишком посміхнулася. Шайна, звичайно, відразу збагнула, що з боку Ейрін це була маленька помста за нечемне поводження з її кузиною, проте вона й оком не змигнула, а з цілком серйозним виглядом подякувала за виявлену честь і вмостилась у кріслі.

Якийсь час вони допитливо розглядали одна одну. Ейрін намагалася відшукати в Шайниній зовнішності щось особливе, специфічне, що вказувало б на її відьомське походження. Проте зрештою мусила визнати, що жодних