Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Невдовзі після четвертої години, стандартного часу прибуття потяга, до «Tribune» прийшло перше телеграфне повідомлення.

Навіть Бьорнем не міг точно сказати, хто перший висунув цю пропозицію. Складалося враження, що ідея дозріла в кількох розумах одночасно, спочатку йшлося просто про відзначення чотирьохсотріччя відкриття Америки Колумбом — про те, щоб провести всесвітній ярмарок з такої нагоди. Спочатку ця ідея не набрала великої сили. У гонитві за багатством і владою, розпочатій наприкінці Громадянської війни, Америка, здавалося, не була особливо зацікавлена у відзначенні подій далекого минулого. Проте 1889 року французи зробили те, що вразило весь світ.

У Парижі на Марсовому полі Франція відкрила «Exposition Universelle» — всесвітню виставку-ярмарок, настільки масштабний, розкішний та екзотичний, що гості, відвідавши його, залишалися переконаними, що перевершити його неможливо. У серці виставки стояла залізна вежа, яка здіймалася в небо на понад триста метрів — вище за будь-що, збудоване людьми на землі. Вежа не лише принесла своєму архітекторові Александру Ґюставу Ейфелю вічну славу, але й наочно довела, що Франція готова потіснити США з першого місця в підкоренні заліза і сталі, незважаючи на Бруклінський міст, славнозвісну залізничну «Підкову» в штаті Пенсільванія та інші безсумнівно видатні досягнення американських інженерів.

І в такому стані речей Сполучені Штати були самі винні. У Парижі Америка лише так-сяк спробувала похизуватися своїми мистецькими, промисловими й науковими талантами. «Нас вважатимуть одним із народів, яким байдуже, який вигляд вони мають», — писав паризький кореспондент «Chicago Tribune» 13 травня 1889 року. Інші країни, писав він, виставили гідні й стильні експонати, тоді як американські учасники ярмарку наставили мішанину павільйончиків і кіосків без жодного мистецького ладу чи єдиного плану. «Результатом, на жаль, було безладне нагромадження крамничок, будочок і базарів, часто самих по собі неприємних та ще й недоладно поєднаних». Натомість Франція зробила все можливе, щоб прославитися в очах усіх і кожного. «Інші країни тут — не конкуренти, — писав кореспондент, — вони є просто тлом для французів, і вбогість їхніх експозицій підкреслює повноту, багатство та блиск Франції, немов так і було задумано від початку».

Навіть Ейфелева вежа, щодо якої американці радо робили прогнози, що це страховище навіки спаплюжить милий паризький краєвид, виявилася несподівано стрункою, звужуючись догори від широкої основи, немов слід від ракети. З таким приниженням американці не бажали миритися. Гордість країни та зростання її могутності й міжнародного статусу підносили патріотизм до нових висот. Сполучені Штати потребували можливості перевершити французів, а надто «переейфелити Ейфеля». Раптово ідея провести в себе грандіозний ярмарок на честь Колумбового відкриття захопила всіх.

Спочатку більшість американців були переконані, що коли вже десь треба проводити виставку на честь першопочатку американського народу, то робити це слід у Вашингтоні, столиці держави. З цим погоджувалася навіть редакція чиказької газети. Але в ході формування цієї думки інші міста почали вбачати в події жаданий приз, а особливо жаданий через ту велич, яку та подія принесе. Усім захотілося зробити своє місто магнітом, адже місцева честь за тих часів була на наступному місці після честі кровної. Раптом провести ярмарок захотіли Нью-Йорк і Сент-Луїс. Вашингтон обґрунтовував свою кандидатуру тим, що він є урядовим центром, а Нью-Йорк — тим, що він є центром усього на світі. Яку думку мав щодо цього Сент-Луїс, усім було байдуже, хоча і в нього були на цей предмет певні аргументи.

Ніде громадянська гордість не була настільки потужною силою, як у Чикаго, де люди вели мову про «дух Чикаго» як про щось відчутне і пишалися швидкістю, з якою місто відбудувалося після великої пожежі 1871 року. Місто не просто було відновлене; воно стало передовим містом у сфері торгівлі, промисловості й архітектури. Проте все багатство не могло похитнути поширений стереотип, що Чикаго — місто другорядне, в якому свинячу тушу цінують вище, ніж Бетховена. Нью-Йорк був культурною столицею країни, містом витончено-світським, і його еліта й газетярі ніколи не давали жителям Чикаго про це забути. Виставка, влаштована як слід — тобто ще краще, ніж у Парижі, — могла б розвіяти такі уявлення раз і назавжди. Редактори чиказьких щоденних газет, побачивши, що до конкурсу долучився Нью-Йорк, почали ставити питання: а чому не Чикаго? «Tribune» попереджала, що «Нью- йоркські шуліки, грифи, стерв’ятники та всілякі інші нечистоплотні створіння, як повзучі, так і летючі, намагаються добутися права на проведення виставки».

29 червня 1889 року мер Чикаго ДеВітт К. Кріджір оголосив присуд громадянського комітету в складі 250 найвидатніших жителів міста. Комітет зібрався і виніс резолюцію, яка закінчувалася такими словами: «Ті, хто допомагав розбудовувати Чикаго, бажають, щоб ярмарок було проведено, і, з огляду на справедливість і обґрунтованість цього бажання, мають намір його провести».

Проте останнє слово мало бути за Конгресом, і тепер настав час вирішального голосування.

Працівник «Tribune» підійшов до вікна та приліпив на шибку перший бюлетень.

У першому голосуванні Чикаго опинився попереду з великим відривом: 115 голосів проти 72 за Нью-Йорк. Далі йшов Сент-Луїс, а за ним — Вашингтон. Один конгресмен узагалі був проти проведення ярмарку й усім на зло проголосував за перевал Камберленд[16]. Коли юрба під вікнами редакції побачила, що Чикаго обійшов Нью-Йорк на 43 голоси, то вибухнула криками «ура», свистом і оплесками. Але водночас усі розуміли, що Чикаго ще потрібно 38 голосів, щоб отримати просту більшість для здобуття права на проведення ярмарку.

Знову голосування. Світло дня послабшало, зробилось рідким, як пісна юшка. Хідники заповнилися людьми, які поверталися з роботи. Друкарки — жінки, які