Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Ми кружляли? — спитала я, відчуваючи несподівану злість.

— Повір, що краще ти будеш втомленою, ніж полоненою. Чи мертвою. Та про всяк випадок я вирішив тобі цього раніше не повідомляти, — мовив хлопець незворушно, дістаючи зі скрині кілька трохи поцвілих і вогких, але цупких ковдр. Покидавши їх на підлогу, він вийняв ще й кілька камінців та акуратно поскладав їх у місце, що, як виявилось, було призначене не для вогню.

— Що це буде?

— Тепло. Тут зараз буде тепло. Я б перепочив і так, але ти помреш від застуди, якщо не відігрієшся.

Я зацікавлено спостерігала, як Тигран витяг зі своєї похідної торби невеличкий мішечок, розшитий золотими нитками. Акуратно він висипав собі з мішечка на долоню трохи золотавого порошку, а тоді посипав ним призначені для обігріву камінці. І — о диво! Не виділяючи ні диму, ні запаху, камінці почали нагріватись і вже за мить перетворились на розпечені червоні грудки.

Я захоплено присіла поряд з ними, простягнувши до живлющого тепла задубілі руки.

Тигран заховав мішечок у торбу і витяг фляжку білого кольору.

— Що це?

— Алкоголь. Треба промити тобі подряпини, щоб не запалились. Забери тканину і повернись до мене спиною.

Хоч і зніяковівши, я послухалась. Тканину розвішала на цвяшках, що були вбиті в стіну, аби висохла. Те саме зробила і зі своєю сукнею.

Тигран налив повну долоню якоїсь гостропахучої рідини і почав розтирати мені спину, плечі та поперек. Я намагалась не зойкати — ставало тепло і боляче. Ранки пекли і, схоже, досі трохи кровоточили. Я ледь примусила себе зробити таке саме розтирання вже самостійно — на руках, ногах та животі. Благо, нижня білизна трохи захистила ніжну шкіру на грудях.

— Ще обличчя. В тебе подряпані щоки. І ніс, — мовив хлопець, уважно слідкуючи, аби я нічого не пропустила. Доклавши неймовірних зусиль, я примусила себе умитись тою самою рідиною. Найдужче запекли губи — я їх ще й обвітрила.

— Молодчина, — похвалив мене Тигран. — Я знаю, що це неприємно.

Зі своєї чудо-сумки він дістав ще теплі шкарпетки і сорочку з довгими рукавами, яка мені сягала колін і була явно цупкішою і теплішою за мою попередню одежину. Одягнувши все це добро, я почувалась просто пречудово. А що ноги лишились голими — так їх грів жар, що йшов від розпечених камінців.

— На жаль, штанів запасних не маю. Свої не віддам, — сказав Тигран, оглянувши мене.

— І так прекрасно. Дякую! — мовила я вдоволено.

— Їжі також нема, мусиш потерпіти до вечора. В лісі мають бути якісь горіхи. Полювати не буду, можу наразитись на ворогів.

Я трохи розчарувалась, але тепло і відчуття чистої сорочки зробили своє діло — я розімліла і почувалась майже щасливою.

— Закутайся в ковдру і постарайся поспати. Вночі довго йти, — мовив хлопець, сам прилаштовуючись біля протилежної стіни — тої, на якій висіла зброя. Я помітила, що він ліг на ковдру, не накриваючись і не знявши навіть куртки, хоч в кімнатці ставало все тепліше.

— Ти не роздягнешся? — спитала я, кутаючись у ковдру. — Тут тепло.

— А ти хочеш, щоб я роздягнувся? — Тигран поглянув на мене, піднявши одну брову.

Я відчула, як шаріюсь. Якісь дивні відголоски спогадів промайнули в голові, примусивши мене зніяковіти, хоч і не проявились чітко.

— Ні, я… не те, щоб…

— Жартую, — мовив він несподівано тепло. — Коли я подорожую, то ніколи не роздягаюсь. Мій одяг допомагає мені не відчувати перепадів температур. Мені не буває ні холодно, ні жарко. Мені було дуже жаль тебе, коли ти тремтіла в лісі, але якщо я зніму куртку бодай на якийсь час, щоб позичити тобі, то більше не зможу зігрітись. Такі правила.

— Ясно, — сказала я, хоч і не цілком зрозуміла пункт щодо правил. Тигран загасив свою палицю і в кімнатці стало майже темно. Тільки червонясте світло від розпечених камінців вихоплювало з темряви силует хлопця і ще часом зблискувало на лезах приладь, що висіли на стіні за ним.

А в якусь мить і ці відблиски, і червонясте світло, і темний Тигранів силует почали зникати. Якусь мить лишались ще запахи цвілі від ковдри і вогкий дух стін з дерева. Гадаю, я відчувала їх ще й тоді, як поринула в сон.

— Час прокидатись, незнайомко, — пролунав наді мною тихий голос. Хтось лагідно потермосив мене за плече.

— Ще трішки, мам. П’ять хвилин, — пробурмотіла я…

— Дуже гарні звуки, але я не розумію мови, якою ти говориш, незнайомко.

Я сіла так різко, що мало не протаранила Тигранове чоло своїм. Він ледь відсахнувся.

— Не пригадала нічого? Ти розмовляла іншою мовою.

— Я… говорила до мами. Але я не можу згадати, як вона виглядає чи як її звуть. Знаю тільки, що була.

— Так добре, що хоч це знаєш. А батько?

Я стенула плечима. Тигран підвівся і простягнув мені руку.

— Гаразд. Вставай, пора йти. Я тут дещо тобі знайшов у скрині.

Я мало не заплакала від щастя, коли побачила чоботи з високими халявами і довгий плащ. Тепер не страшно навіть, що я без штанів, — захист від вітру буде пристойний.

— Але мусиш лишити тут свій попередній одяг і взуття. Може, комусь згодиться. Не можна брати, не лишаючи чогось взамін.

— Ой, та нема питань! — радісно вигукнула я, взуваючи чоботи. Вони виявились трохи завеликими і дещо застарими, але цілком теплими і міцними. Плащ смердів пліснявою