Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

смуга, сіро-брунатна по краях, з однією блискучою блакитно-сріблястою лінією, що звивалася посередині м’якими вигинами, та вужчими сріблястими лініями, що йшли від країв їй назустріч. Я витріщилася на неї та замислилася, чи не є чародійством і це. Я ніколи не бачила нічого подібного.

Та місцями уздовж срібної лінії на знайомих відстанях були намальовані кола, і за мить я усвідомила, що на картині теж була долина, просто сплюснута — така, якою її могла побачити птаха з великої висоти. Та срібна лінія була Веретеном; вона йшла від гір до Пущі, а кола були селами. Кольори сяяли, фарба була лискучою та трішечки рельєфною. Я майже бачила хвилі на річці, полиск сонячного світла на воді. Вона вабила око та пробуджувала в мені бажання дивитися й дивитися на неї. Та разом з тим вона мені не подобалася. Рама була натягнута коробкою на живу долину, замикаючи її, і від погляду на неї я сама почувалася замкненою.

Я відвернулася. Виглядало на те, що я не можу лишатися в кімнаті. Я не з’їла ні крихти ані на сніданок, ані на вечерю напередодні; ніщо не лізло мені в горло. Мій апетит мав зменшитися зараз, коли зі мною сталося щось гірше за все, що я собі уявляла, та натомість я відчувала до­шкульний голод, а слуг у вежі не було, тож ніхто не подбає про мій обід. Тоді мені спало на думку дещо гірше: а раптом Дракон очікував, що обід йому приготую я?

А тоді — думка, гірша навіть за цю: що ж буде після обіду? Кася завжди казала, що, на її думку, жінок, які поверталися, Дракон навіть не торкався. «Він забирає дівчат уже сотню років, — завжди твердо казала вона. — Одна з них зізналася б у цьому, і це набуло б розголосу».

Проте кілька тижнів тому вона сам на сам попросила мою матір розповісти їй, як буває, коли дівчина виходить заміж, — розповісти їй те, що розповіла б їй рідна мати ввечері перед весіллям. Я підслухала їх через вікно, повертаючись із лісів, і я стояла біля вікна та вслухувалась, а моїм обличчям стікали гарячі сльози: я гнівалася, страшенно гнівалася за Касю.

Тепер це мала бути я. А я не була сміливою — я не думала, що зможу глибоко вдихати та не стискатися міцно, як моя мати наказувала Касі, щоб не було боляче. Я зрозуміла, що на якусь жахливу мить уявила Драконове обличчя дуже близько від свого, навіть ближче, ніж тоді, коли він вивчав мене під час відбору: чорні очі холодні та лискучі, мов камінь, оті тверді, наче залізні, пальці, що так дивували теплом, відтягують від моєї шкіри сукню, а він посміхається мені згори вниз отією єлейною вдоволеною посмішкою. Що він увесь такий гарячий, ніби в лихоманці, тож я відчуватиму його всім тілом, мало не розпеченого, як жаринка, доки він лежатиме на мені та…

Здригнувшись, я звільнилася від думок і підвелась. Опустила очі на ліжко та оглянула цю маленьку незатишну кімнатку, де ніде було сховатись, а тоді поспішила за двері та знову пішла коридором. У кінці були сходи, що спускалися крутою спіраллю, тож мені не було видно, що там за наступним поворотом. Боятися спуститися сходами — нібито й дурість, але мене охопив жах. Я все ж таки мало не повернулася до кімнати. Врешті-решт я притиснула одну руку до гладенької кам’яної стіни та повільно пішла донизу, стаючи на одну сходинку обома ногами та зупиняючись послухати, а вже потім спускаючись трохи нижче.

Коли я отак проповзла один виток до кінця й на мене нічого не скочило, я відчула себе ідіоткою та пішла швидше. Але тоді я зайшла за ще один поворот і все одно не ді­сталася сходового майданчика, а тоді — за ще один, і я знову почала боятися, цього разу — що сходи є чарівними та просто тягнутимуться довічно, і… гм. Я почала йти дедалі швидше, а далі притьмом подолала три сходинки до наступного майданчика та врізалась у Дракона.

Я була кощавою, та мій батько був найвищою людиною в селі й я доходила йому до плеча, а Дракон не був кремезним. Ми мало не покотилися сходами разом. Він швидко схопився однією рукою за перила, а другою — за мою руку та якось зумів не дати нам упасти на підлогу. Я зрозуміла, що міцно тулюся до нього, схопившись за його кожух і витріщаючись йому просто в ошелешене обличчя. Якусь мить він був надто здивований, щоб думати, й видавався звичайною людиною, збентеженою тим, що на неї щось скочило, трохи дурнуватою та трохи м’якенькою, із розкритими вустами та великими очима.

Я сама була настільки здивована, що не рухалась, а просто лишалася там, безпорадно на нього витріщаючись, а він швидко оговтався; його обличчям заволоділо обурення, і він стягнув мене із себе, ставлячи на ноги. Тоді я усвідомила, що саме тільки-но зробила, та налякано бовкнула, перш ніж він зміг заговорити:

— Я шукаю кухню!

— Та невже? — промовив він шовковим голосом. Його обличчя, тверде й розлючене, уже аж ніяк не здавалося м’яким, і він ще не відпустив моєї руки. Хватка в нього була міцна, болюча; я відчувала її жар крізь рукав сорочки. Він смикнув мене до себе та нахилився до мене — гадаю, йому було би приємно височіти наді мною, а не маючи такої можливості, він розлютився ще більше. Якби в мене була мить, аби подумати про це, я б відхилилися та зробилася меншою, але я була надто втомлена й налякана. Тож замість цього його обличчя було просто перед моїм, так близько, що його дихання торкалося моїх губ, і я однаково добре відчувала та чула його холодний злий шепіт:

— Можливо, мені краще тебе туди провести.

— Я можу… я можу… — спробувала вимовити я, тремтячи та намагаючись відхилитися від нього. Він різко відвернувся від мене та потягнув мене за собою сходами, по колу, по колу та ще раз по колу; цього разу до наступного майданчика ми подолали п’ять поворотів, далі — ще три повороти донизу в дедалі тьмянішому світлі, а тоді він нарешті витягнув мене на найнижчий поверх вежі, що складався з однієї-єдиної підземної кімнати з різьбленого каменю, із голими стінами й величезним каміном у вигляді рота з опущеними кутиками, повним вогнів, які скакали, наче в пеклі.

Він притягнув мене до каміна, і я за мить сліпого жаху усвідомила, що він збирається кинути мене туди. Він був дуже сильним, куди сильнішим як на свої габарити, ніж мав бути, і він легко потягнув мене сходами за собою так, що я аж спотикалася. Та я не збиралася дати йому кинути себе у вогонь. Я не була пристойною тихою дівчиною; я все життя провела, бігаючи в лісах, вилізаючи на дерева та продираючись крізь ожину, а панічний жах надав мені справжньої сили. Коли він наблизив мене до вогню, я закричала, а тоді заходилася борюкатися, дряпатись і видиратися, тож цього разу справді повалила його на підлогу.

Я звалилася разом з ним. Ми разом стукнулися головами