Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Ароматні млинці гіркою лежали на широкому тарелі, а у мисочках, на вибір, були варення та сметана. Дідусь Матвій, покректуючи, згортав випічку у трубочку та, вмочуючи у сметану, швиденько впихав у широкого, зарослого густою сивою бородою, рота.

— Швидше, онуче, бо не встигнеш. Така смакота, що усі з’їм.

— Луснеш, старий дурню, — і бабуся жартівливо стукнула дідуся ложкою по голові.

Роман всівся і, наклавши собі з добрий десяток млинців, почав з апетитом їсти, вмочуючи то у варення, то у сметану. Пірат крутився під ногами, заглядаючи хлопцеві у рота та лижучи пальці, якими той, під столом, погладжував собачку.

Гірка млинців розтанула на очах і дідусь, поплескуючи себе по животі, взявши вила, пішов переворушити сіно. Тася відмовилась від запропонованої страви та взялась варити собі вермішель на молоці, яку дуже любила.

Коли всі поїли, бабуся налагодила дітям полуденок, вкинувши туди пляшку компоту. Все це Роман поклав у місткий рюкзак і повісив його за плечима. Тася взяла широкий плетений кошик, встеливши його папером, обоє надягли солом’яні брилі і вирушили до лісу.

Дорога була неблизька — кілометрів зо п’ять. Спочатку селом, далі понад річкою, що, звиваючись, текла між розлогими вербами, потім — левадами, аж ген до лісу і ще трохи, повз стару могилу. Кажуть, у ній похований невідомий солдат. В узголів’ї могили росло могутнє дерево. Біля поховання на хвилину зупинялись, віддаючи шану мужньому захиснику рідного краю.

— Хоч би не було дощу. Ми ж не маємо плащів, — сказав Рома, порушуючи дзвінку лісову тишу.

— Тю, дурненький, так ти ж у лісі. Присядемо під будь-яким деревом.

— Яка ж ти у мене розумниця, — ущипнув хлопець сестричку за ніжну щічку, — а я й не подумав. Справді, — і він, розсміявшись, відійшов вбік та, схилившись, почав щось пильно розглядати у густій траві.

— Що там? — зацікавлено запитала Тася, зупиняючись та витягуючи шию, стараючись роздивитись хоч здалеку братову знахідку.

— Слухай, я ще такого не бачив. Йди-но подивись, — хлопець, вирівнявшись, повними здивування очима подивився на дівчинку.

Пірат, що біг слідом за Романом, наштовхнувшись на хлопцеву знахідку, раптом завищав і, високо підстрибнувши, кинувся навтьоки, відразу ж зникнувши у кущах.

— Та що ж там таке? — дівчинка, що спочатку заклякла від дивної поведінки собаки, заворушилась і, трохи отямившись, підбігла до брата.

На землі виднілись відбитки чиїхось ніг, які ні в один людський розмір взуття би не помістились. Відбитки були ще й широкі — близько п’ятнадцяти сантиметрів. У самому кінці, де мали б бути, по ідеї, пальці, виднілись заглибини — ніби від кігтів.

У дітей волосся стало дибки.

— Чуєш, а хто може мати такий розмір? Це ж тягне на п’ятдесятий, як не більше.

— А може, то хто пожартував, понаставлявши вздовж стежки таких слідів. Дивись, он ще такі самі. Це щоб менше люду йшло по малину, — трохи розрядила обстановку Тася.

І справді, через декілька метрів, тільки вже з другої сторони широкої стежки, що вужем звивалась поміж дерев, були точно такі ж відбитки. Ланцюг з тих слідів тягся до глибокого рову, який знаходився метрів за сто від стежки. Там завжди було темно та вогко, і, зазвичай, люди любили збирати гриби — маслюки та підпеньки.

— На що ж вони схожі? Згадав! На сліди лап древніх ящерів, що жили на Землі ще до льодовикового періоду.

— Та ні, там були б, точніше, мали б бути більші, набагато більші лапи, — не погодилась з версією брата Тася, яка вже потроху почала відходити від пережитого раптового страху.

— Але ж ящери бували різні, — від малих і до найбільших — розміром з п’ятиповерховий будинок! Як ти гадаєш, може, це і справді зробили люди?

— Не думаю. Ні, точно ні. Це я просто так сказала, щоб тебе заспокоїти. Бачив, як злякалась наша собачка? І, до речі, де вона? Пірате! Агов! На-на-на!

З густих хащів почулось тихе повискування, потім виткнулась смішна, з настовбурченими вухами, собача мордочка. Пірат проповз кілька метрів і завмер, зляканими очима дивлячись на дітей.

— Та що ж це таке, нарешті? Пірате, ану йди ближче! — знову покликала Тася.

Але нічого не допомагало. Собака повзав по колу, вищав, та ближче як за п’ять метрів до знахідки не наближався.

А в очах обох дітей вже зовсім зник страх, залишилась лише гостра цікавість і бажання, нарешті, зрозуміти, що ж то таке трапилось у їх завжди спокійному і такому звичному лісі.

Вони вже давно психологічно підготували себе до чогось подібного і лише жалкували, що ці сліди не трапились їм на очі багато раніше.

Тільки бідолашний Пірат все ніяк не міг заспокоїтись. Він щулив вуха, поводив носом та весь час стиха повискував. Шерсть на собаці періодично ставала дибки, він починав гарчати і дерти задніми лапами землю, ніби перед боєм.

— Пірате, будь ласка, заспокойся. Нічого такого, — закричав Роман, а потім, обернувшись, повернувся до Тасі та додав: —