Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

заплітається інтрига – інженер на прізвище Рояль, син архітектора Рояля, також освідчується Стефанії. Який нахаба! І це оминаючи… мадам Замзон! Яка розбещеність! І це не витримавши навіть випробування вередливим Яшею, жіночою половиною родини Брахвітів і букетом недуг тітки Ерни.

Обидва, й Гельмер, і Рояль, нарешті запрошують Стефанію до Відня на каву. Обидва молодики прийомного у Брахвітів дня чепуряться і з розкішними букетами квітів прямують до коханої дівчини. Але Рояль бере балагулу, чернівецького візника, його коняка ледь плентається, а Гельмер їде своїм екіпажем. Гельмер приїздить першим! Вибір за Стефанією Брахвіт. Чернівці принишкли й чекають.

Ось! Тут я мушу перерватися і зробити дуже важливий відступ. Який же це прекрасний був звичай у нашому місті – після заручин гідні женихи вивозили своїх наречених до Відня на каву. Що! Це геть не те, що ви думаєте! Як можна?! Та ви що! Молодий чоловік бере певні зобов’язання та відповідальність, замовляє для дівчини місце у вагоні-люкс, сам їде в іншому вагоні. Повсякчас бігає перевіряти, чи зручно дівчині в її купе, чи відчиняють їй віконце, чи зачиняють їй віконце, чи носять сельтерську абощо, й обмежується посмішками, ніжними поглядами, потисканням руки. Прибувши до Відня, молоді люди справді йдуть до кав’ярні, замовляють каву. До кави їм подають віденський струдель, холодну воду в красивій високій склянці та моцартинки, цукерки ручної роботи, спеціально замовлені на цей день і привезені із Зальцбурга в мереживних коробочках. Закохані насолоджуються кавою і слухають музику, котра у Відні лунає всюди.

Оце і все! А ви що подумали?!

Після кав’ярні закохані повертаються на вокзал, сідають у різні вагони потяга «Відень – Чернівці» і їдуть додому. Але! Цілому місту зрозуміло, що угоду між родинами закріплено, і восени дівчина виходить заміж.

Заміж? Вона? Ні, не може бути!

Може! Її вже возили до Відня на каву!

Що ви кажете? А-а-а! Вже возили… Ну… Коли вже возили до Відня на каву…

Ото були часи…

То до чого ж я? А до того, що я у своїй квітучій юності була нічим не гірша за Стефанію Брахвіт. Саме тоді, коли слухала цю оповідь нашого старого двірника Гаррі Гельмера, який знав п’ять мов і трішки латину. Мені так хотілося ходити в черевичках, а не в шкарах. Виїздити на бали, а не бігати на танці. Приймати запрошення на ранкову прогулянку, а не «прошвендяти увечері». Усе це було практично нездійсненним, бо я надто спізнилась і опинилася у своєму часі людиною випадковою.

Коли сурмач відбій зіграє

Женік мав приїхати до нас у червні. З Америки. На кілька днів, із Києва, куди він прилетів у справах. Женік став в Америці значною персоною – проповідником у якійсь конфесії. Ніхто не вірив. Наш недорікуватий трієчник Женік, який англійською знав лише «Stand up and go out!», переконував тепер натовпи англомовного люду в перевагах праведного життя задля спасіння душі.

Ми всі – його старі друзі та однокласники – почали готуватися. Зробили ремонти у квартирах та під’їздах. Помили вікна і змусили сусідів. Щоб було не соромно за прожиті без Женіка роки. Михайло Постельник здійснив узагалі неймовірну річ. Позаяк Женік мав зупинитися у мене, Михайло пригнав на мою вулицю асфальтоукладач та чотирьох майже тверезих робітників із дорвідділу. І вони поклали на нашій вулиці новий асфальт.

У неділю, в день прибуття Женіка, о четвертій ранку, ми всі вирушили до аеропорту. Рейс затримувався через туман. Але ми чекали. Ми навіть не почали випивати. Хоча у нас було з собою. Мабуть, через забобони. А на думку це спадало кожному, настирливо спадало. Втім, висловити ідею вголос ніхто не наважувався. Перебиваючи одне одного, ми згадували події з нашого з Женіком спільного життя. Яким веселим він був, розсіяним і безтурботним, чарівним і щедрим.

Ми були щасливими того ранку. І почувалися молодими, бо зібралися всі разом зустрічати нашого друга, нашого старого друга Женьку Титаренка. З Америки.

Ми тверезо дочекалися літака, і нарешті Женік вийшов, полисілий, роздобрілий, величний. Але ми одразу його впізнали! Женька! Женька!

Його квасне невдоволене обличчя красномовно свідчило, що це не найкращий день в його житті. Мляво відповідаючи на наші обійми, Женік бурчав, який мерзенний аеропорт у Києві. А в Чернівцях іще гірший. Яка осоружна погода тут у нас. «У вас» – сказав він. Яка капосна стюардеса була в літаку. І пілот керував літаком, ніби вчора закінчив авіаційний інститут і літав досі лише на тренажерах. І що всі ми постарішали. І маємо поганий вигляд. І у Михайла, зважаючи на мішки під очима, явно нирки. І що Аркадій багато курить, а Юра – мєнт поганий і таким зостався. А мені варто б скинути кілограмів п’ять. І що Лариса вже сива. І всю дорогу Женік говорив, як йому добре там і як йому зараз погано тут. «І не називайте мене Женіком. Я Джеймс. Я так звик».

Ми подумали: нічого, він зараз відпочине, розслабиться, вип’є, і ми отримаємо нашого старого Женьку, душу компанії, веселуна і балагура. Нічого. Під’їжджаючи до мого дому, Женік поблажливо похвалив дорогу, організовану Михайлом, і заохочувально сфотографував нас усіх на тлі відремонтованого будинку.

Ну, ви знаєте, як ми можемо прийняти гостя. Як мама навчила. Що вже ми тільки не клали на стіл – мій дідусь-гурман тішився, мабуть, на небесах. Женік, тобто Джеймс, вийшов до столу з ванної ще похмуріший, ніж був. Він понарікав на занадто жорстку воду і повідомив, що користується милом та шампунем лише фірми «Клінік». І жодними іншими. А у мене у ванній кімнаті «Клінік» він не знайшов.

Сіли за