Іван Байдак - Тіні наших побачень

собою. Швидко вдягнув піджак і непомітно покинув приміщення. Його влаштовувало залишатися непомітним — значно безпечніше, коли ти не надто затримуєшся в чиїхось думках. Та й знали його здебільшого з «Лінкедіну»[1] й корпоративного листування. Люди, яких бачиш лише одного разу, за статистикою, забуваються протягом п’ятдесяти двох днів. Це також його задовольняло.

У неї був чоловік, який жив у її думках, але не було такого, який змусив би не думати про інших. Хоча що він залишив по собі? Томний біль м’язів, що нагадує прадавні рани, комплекси та страхи, спричинені дитячими травмами, улюблене взуття, яке натирає п’яти, чи сумління, що давно вже не мучить.

Недоліковані зимові простуди, хронічні весняні неврози, з якими якось треба було ладнати, а нато­мість вона напивалася і пролежувала вечори на холодній підлозі. Роздумувала про дядька в Арґентині, гарячу пристрасть якого могла б відчути, не помічаючи родинних зв’язків. Любила перебирати його листи, часто хотіла запхати в конверт трусики й надіслати йому в Буенос-Айрес. Він був затятий колекціонер. Вона дізнавалася про нього з листів і була єдина, кому він надсилав звістки з моменту, коли двадцять років тому втік із Югославії. Андреа не завжди розуміла його почерку, але чудово розуміла його думки. Його старечі збочення виправдовувала саме змушеною втечею. Тому приймала його. Зрештою, він так само ненавидів чоловіків, їхній вроджений тоталітаризм, який найчастіше стосується саме жінок. Дивно очікувати такого від істот, які народжуються з вагін, біля яких згодом і крутяться нікчемними адептами.

«Узагалі все — суцільний обман, — написав він, дізнавшись про Мілана. — Але якщо тебе обманювали, отже, ти втратила людину, яку вигадала, людину, якої, по суті, не існувало, і покинула того, кого, як виявилося, зовсім не знала. Тільки нерозуміння цього все знищує».

Вона — сербка, що виїхала до Німеччини. Це була типова імміграційна історія із чорними нелегальними роботами, дискомфортом через брак особистого простору, соціальним утиском і надлишковою чоловічою увагою, хоча чоловіки й допомагали їй зіп’ятися. Слов’янська зовнішність притягувала їх, її сербська відданість не створювала для неї внутрішніх конфліктів. Зрештою, вони мусили розраховуватися за секс, вона без проблем ділилася тілом. Взаємне бажання — необов’язкове, вона це усвідомила ще тоді, у Сербії. Це згодом Андреа визначить для себе, що її ґвалтували. Їй нав’язуватимуть це психологи та феміністичні ідеї, прочитані в журналах. Зрештою, що її фригідність має із цим спільного? Близькість для неї була чимось вищим.

Із часом вона здобуде освіту, стане медсестрою, а згодом — дитячим лікарем, їй знадобиться досвід догляду за дітьми, якого вона набуде, піклуючись про близнюків власника квіткового магазину, у якому також підроблятиме. Разом із цим вона кілька разів серйозно хворітиме, втратить батьків, бо не зможе переправити їх через закриті кордони, кілька разів спробує зав’язати родину, що очікувано закінчиться невдачею. Європейці більше не хочуть створювати сімей, індивідуалізм став надто комфортним, партнерство — взаємовигідним, діти — перешкодою. Тобто відповідальність стала обтяжливою, свобода — самотньою.

А потім з’явився він. У мить, коли особливо не був потрібний і проґавив усю довгу дорогу здобуття гідного життя, і в мить, коли емоційно був найнеобхідніший. У житті кожної жінки є чоловік, заради якого вона покине все і піде слідом. А Мілан був її першим коханням.

Він з’явився, як і обіцяв тоді, наприкінці дев’яностих, коли їм обом уже було близько сорока і два­дцятилітніми вони залишилися тільки в пам’яті. Дуже обережно й поступово завойовував її прихильність, цілуючи, перед тим як надіти каску й піти на роботу. На кухні чекав сніданок. Увечері — букет квітів. Мілан ремонтував меблі, закуповував продукти, вислуховував її історії, навіть ті, що давно втратили термін придатності, розповідав про свої, чоловічі, захоплення. Вона рідко щось розуміла, але їй подобалося, як він говорив. Це був давно омріяний нею затишок, це було так зване «жіноче щастя», яке вона приймала, але сміялася з визначення.

Згодом він отримав карту резидента, знайшов гідну роботу, став почуватися менш скуто і завдяки їй здо­бував таке потрібне йому чоловіче самоствердження. А потім різко почав шукати причини піти...

Достатньо мати щоденник, який варто якнайшвидше списати, щоб відпустити все наболіле. Список викреслених завдань, що їх зарахує день. Зберігати речі, які можна в будь-який момент переглянути задля втамування ностальгії. І тримати в голові дати, до яких лічити дні, бо так простіше переживати інші, менш потрібні.

Одного дня вона просто не застала його слідів. Хоча той день був очікуваний, вона не думала, що він піде мовчки. Вона позбувалася забутих дрібниць, мов зайвого багажу, який заважає злетіти повітряним кулям, але залишає маневр на розгляд вітру і непередбачених приземлень. Найважче було прощатися зі збіркою новел улюбленого Цвейґа, який підпирав ніжку ліжка. У смітник пішов сервіз, що його вони вибирали разом, за ним — китайські вази й надбання сучасного мистецтва. Набір робочих олівців, які вона таємно цупила, щоб укласти волосся (насправді вона пишалася думкою, що її чоловік — архітектор). Викинула й кухонні ножі, які завжди просила його погострити. Згадала, як закалатало серце, коли одного разу він поранився. Вона помітила, що справді хвилюється через нього. Відтак спровадила його сорочки — раніше вона в них засинала, бо вони наче огортали безпекою. Особливо, коли Мілан був у відрядженнях. Кожна річ, яка так чи інакше нагадувала про нього, тепер була алергенною, особливо портрет Сальвадора, що постійно підглядав і знав про них усе.

Коли вона сприйме ситуацію як здійснену, то ви­знає, що він зник так само, як і з’явився. Мирно. Не попросивши про розлучення, не претендуючи на спільну власність — за останні роки він зумів стати на ноги і, говорячи відверто, допомагав їй, — хоча кому потрібні ці його широкі жести?

Бо що було до того? Її фанатична відданість, здається, прошита в усіх клітинах, і її не приховати, не вгамувати. Вона нічим не могла собі зарадити — тривала самотність чи брак почуттів сформували її агресивну ніжність і власницький характер. Вона знала, що це матиме наслідки, але сподівалась, що комфорт, який створювала, триматиме його поруч, коли пройдуть феромони, — що вони минуть, вона також не сумнівалася.

Були її неконтрольовані ревнощі, з якими також не могла владнати, вони вбивали її довгими ночами, бо Андреа чекала, коли Мілан засинав, і до ранку перевіряла повідомлення, корпоративну пошту та соціальні мережі. Він нічого не приховував, вона чомусь була певна цього, а якщо й приховував, їй не варто було цього знати. Проте вона мала таку потребу.