Іван Байдак - Тіні наших побачень

Ти просто бігаєш і виснажуєшся. Намагаєшся спостерігати за цікавим і накопичувати цінне: якісь фрази й моделі, норми, цінності, стиль. Шукаєш те, що пасує тобі, відкидаєш те, що здається зайвим. Намагаєшся подобатися іншим, позбуватися того, що їм не імпонує. Зрештою, у пошуку губиш і губишся — аби не втратити, аби зберегти те, що стало тобі важливим. Як результат, сама відпускаєш, а потім думаєш: чим цінніші за тебе ті, кого поруч уже і так немає. Попри всі зусилля й намагання. Потім розкладаєш, раціоналізуєш, здебільшого розумієш і доходиш оголеного життя без кліше й вето. Життя як аналіз, що дає розуміння, але руйнує всі надії на чисте майбутнє. Життя наче гарантований результат, наче гарантований виграш, але вже не щастя.

Здається, не варто боятися. Не варто боятися того, що неодмінно має статися. Неможливо вимагати гарантій від того, що залежить не тільки від тебе. Ми всі приречені на забуття, хай би якими надійними здавалися інстинкти самозбереження. Потрібно змиритися, що ти складова частина всесвітнього плану, але твоя унікальність — незаперечний шедевр. Зрозуміти, що все навколо — однорідна маса, відокремлених об’єктів не буває, а життя існує лише у взаємодії. Тому заплющ очі та розслабся. Відчуй, що ти частина довкілля. А все — невід’ємна частина тебе. Повітря навколо та у твоїх легенях, вітер, пісок, дім — усе один світ, ідеальний у своїй погрішності, несправедливий у своїй жертовності, незалежний у своїй відданості. А якщо так, то, по суті, можна боятися лише одного — втрати свого еґо.

Завтра знову понеділок. Марта прокинеться вранці, перегорне календарну дату, перегляне список завдань, скупається в душі та поснідає. Більшість справ вона знову виконає без особливої зосередженості чи інтересу, більшість слів знову промайнуть і не матимуть жодного значення. Ввечері на неї чекатимуть сумнівні розваги та малознайомі люди. Щоб розважитись. Чи відволіктись. Усередині знову триватиме штучна війна без ворогів чи союзників, без чітко визначених вимог чи компромісів. Зрештою, вона зважиться і забере з клініки конверт. А потім вона повернеться до своєї квартири й помиратиме, навіть якщо аналізи на ВІЛ матимуть негативний результат.

Івано-Франківськ, липень, 2015

Андреа роздягнулася й довго розглядала себе в дзеркалі. Основну увагу привернули груди, що їх вона раз по раз масажувала, міцно стискаючи пальцями. На підлозі лежала легка сукня, під нею вона заховала спідню білизну. Потім відкоркувала вино. У ванній було прохолодно. Вона збрила волосся і, як доказ власної недосконалості, викинула в смітник. Згодом повернулася до грудей, відтак опустила руки в зону клітора, але завести себе не змогла.

Мілан увійшов, відімкнувши двері своїм ключем. Андреа не чула дзвінків. Він переступив валізи, зібрані в холі, зайшов на кухню й залишив на холодильнику чеки. Його стривожили легка музика і світло у ванній.

Андреа схилила голову, помітивши його. Деяку мить вони стояли незворушно. У неї зморщилася шкіра. Але холодно їй не було. Утім, він захотів її зігріти. Тому обережно провів пальцями по спині і, не почувши заперечень, потягнувся до сідниць. Вона не соромилася свого тіла і не збиралася вдавати покірність. Вона не відмовляла йому, просто не відповідала взаємністю — саме це змусило його зупинитися.

— Мені зайти іншим разом?

Вона подивилася на нього, і Мілан пішов.

Вони були надто схожі: однотипні риси обличчя, за якими люди зазвичай уподобують собі подібних, манери та звички, які робили спільне життя щонайменше стерпним, і певні життєві погляди, які тримали їх разом певний час.

Спершу вона хотіла позбутися всіх дзеркал, які нагадували б про візуальну схожість, замовити са­нітарну службу, а з його речами вчинити в італійському стилі: скинути через балкон під супровід оркестру. Хоча останньої змоги він її позбавив. Але більшість намірів так намірами й залишилися. Вона кинула погляд на валізи й заходилася їх розпаковувати. Тільки затишку вже не було.

Андреа приваблював цей мінімалізм, утім, вона не була поціновувачкою Стелла з його «чорними картинами», які доречно перегукувалися з останніми подіями її життя. Радше її не ставало на більше чи не хотілося випускати важливого, натомість вона прагнула економити час, хоча більшість його вона витрачала на планування й пошук засобів, які змусили б дотримуватись запланованого.

Вона себе налаштувала на байдужість до чоловіків, проте не зреклася їх. Просто думала про нього дещо абстрактно, хоча не давала цього взнаки. Пообіцяла собі зберегти себе. Не для нього, не для його насолоди. Для його бажання. Їй подобалося, коли її хотіли. Її тіло мало ще їй послужити, без великих акцентів на користувачів. Хоча він також був частиною цієї історії. Просто він у неї ще не вступив.

Історія ще не розпочалася. Поки що він снідав у ресторані готелю. Він завжди надавав перевагу шведському столу: так менше відволікали офіціанти, яких він не зносив (а це ще й називають хорошим сервісом). Наклавши на тарілку овочів та яєчні, деякий час обирав сосиску (у Німеччині до цього ставляться особливо трепетно, а він поважав місцеві звичаї). Перед тим як сісти за стіл, Деніел повісив піджак на спинку крісла, послабив краватку. По сніданні погортав газети, хоча місцеві новини його мало цікавили.

Берлін завжди складає оманливе враження: холодний ранковий консерватизм із плином дня й людського відчуття голоду стає метушливим в обід, розважливим у вечірній та розгульним у нічний час. А на ранок усі знову замітають сліди нічного життя і живуть відліком часу до наступних оргазмів.

Чи втомили його, Деніела, численні поїздки зі схожим сценарієм бізнес-зустрічей, готельних номерів і випадкових сусідок? Йому до вподоби було життя ІТ-менеджера, хоча навколишня ідеальність і надлишковий комфорт часом змушували почуватися не зовсім живим чи просто несправжнім. Головне — перед відльотом купити нову колекційну пару черевиків у кожному відвіданому місті, що іде врозріз із кочівним життям і відсутністю потреби в локальному гардеробі. Але йому подобалося зручне якісне взуття — у ньому він почувався впевненіше.

Він вагався, чи залишати чайові, але залишив, щоб оплатити потребу прибрати за