Кларісе Ліспектор - Час зірки

Сертан — степ у Бразилії. ">[7] штату Алаґоас[8], у коленкоровій сукні та без жодних уявлень про машинопис; адже, скінчивши три класи початкової школи, вона ледве вміє писати. Тітка показала їй, як друкують на машинці, тож аби навчитися цій справі, вона повільно друкувала букву за буквою. І в цьому дівчина досягла певних успіхів: стала, нарешті, друкаркою. Хоча їй, здається, не надто подобалося, коли дві приголосні стояли поруч, і, передруковуючи гарний округлий почерк свого улюбленого шефа, слово «призначити» писала так, як вимовляла — «призиначити».

Даруйте, але я знову говоритиму про себе: адже я зовсім себе не знаю і, працюючи над цією книгою, трохи здивувався, виявивши, що маю призначення. Хто ж не запитував себе: хто я — чудовисько чи людина, як усі?

Хочу попередити, що ця дівчина не усвідомлює себе, живе, пливучи за течією. Якби у неї вистачило дурості запитати себе: «Хто я?», вона перетворилась би на порох. Питання «Хто я» породжує потребу. А як її задовольнити? Той, хто діймає себе питаннями, втрачає цільність.

Дівчина, про яку я збираюся розповісти, така дурна, що іноді усміхається перехожим на вулиці. Втім, ніхто не відповідає на її усмішку, бо просто не помічає її.

Але повернімося до мене: те, що я напишу, не зможе задовольнити вибагливих інтелектуалів, які прагнуть вишуканості. Для них ця розповідь надто відверта. Хоча у неї є другий план — навіть зараз ви можете його помітити — це неспокійна тінь, що завжди супроводжує мої сни, коли я вночі сплю і бачу жахи. Тому не чекайте, що тут будуть зірки: вони ніколи не засяють, йдеться про непрозору матерію, яку, через її природу, всі зневажають. Просто цій історії бракує мелодії кантабіле[9]. Її ритм час від часу порушується. І вона містить факти. Мені раптом почали дуже подобатися факти без прикрас: вони — як тверде каміння, і дії мене цікавлять більше, ніж думки; від фактів не втечеш.

Я запитую себе, чи не варто мені випередити час та окреслити фінал? Але я й сам ще не знаю, чим усе це закінчиться. До того ж я розумію, що маю йти крок за кроком, як це визначено годинником: будь-яка комаха підкоряється плинові часу. Тому моя перша умова — не поспішати, хоча мені кортить розповісти про цю дівчину.

Ця історія бентежить мене, і я прекрасно розумію, що кожен прожитий день — це день, украдений у смерті. Я не інтелектуал, я пишу тілом. І те, що я пишу, — немов вологий туман. Слова — це звуки тіней, що перетинаються, це сталактити, це мереживо, це органна музика. Я не наважусь на гучні слова щодо неї — вібруючої та безмежної, хисткої й таємничої, її контратон — низький і могутній звук болю. Allegro con brio[10]. Спробую перетворити вугілля на золото. Я розумію, що затримую цю історію та граю в мʼяч без мʼяча. Факт — це дія? Присягаюся, цю книгу написано без слів. Це — німа світлина. Це — тиша. Ця книга — запитання.

Втім, гадаю, що довгий вступ знадобився мені для того, щоб відтермінувати початок моєї вбогої історії, бо я боюсь. До того як ця друкарка увійшла в моє життя, я був людиною, мабуть, трохи самовдоволеною, попри неуспіхи в літературі. Справи йшли так добре, що я вже почав хвилюватися: те, що повністю дозріває, може зігнити.

Раптом мені страшенно захотілося перекреслити межі, що їх сам установив. Це сталося, коли я вирішив писати про реальність, яку не можу наздогнати. Неважливо, що мається на увазі під словом «реальність». Невже моя розповідь буде мелодраматичною? Така тенденція існує, але водночас я писатиму жорстко й сухо. Принаймні я не прошу ні в кого ласки і не молю про порятунок: терплю цей біль із королівською гідністю.

Так. Здається, я змінюю свій стиль. Але річ у тім, що я пишу лише те, що хочу, я не професіонал, і мушу розповісти про цю дівчину з північного сходу, інакше я задихнуся. Вона звинувачує мене, і єдиний спосіб захиститися — написати про неї. Я пишу живими і грубими мазками. Я боротимуся з фактами так, ніби це — каміння на моєму шляху. Хоч я волів би, щоб, надихаючи мене, били дзвони, поки я намагаюсь зрозуміти дійсність. І щоб ангели літали, мов прозорі оси, навколо моєї гарячої голови, тому що вона прагне стати річчю в собі[11], так простіше.

Невже дії кращі за слова?

Якщо писати, то називати речі своїми іменами. Будь-яка річ має назву. І якщо такої не існує, її треба вигадати. Цьому нас учив ваш Бог.

Чому я пишу? Насамперед тому, що я осягнув дух мови, а іноді саме форма визначає зміст. Я пишу не через дівчину з північного сходу, мене примушує до цього «вища сила», або, як кажуть в офіційних документах, «сила закону».

Так, моя сила в самотності. Я не боюся ні гроз, ні могутніх поривів вітру, тому що я сам — частинка нічної темряви. Проте я не зношу нічного свисту і кроків. Пітьма? Це нагадало мені про одну з моїх коханих: який морок чаївся в тілі цієї дівчини-жінки. Я ніколи не забував про неї: неможливо забути ту, з якою ти спав. Це ніби татуювання, випалене на шкірі, і всі, хто починає розуміти стигму, втікають нажахані.

Зараз я хочу поговорити про дівчину з північного сходу. Ось у чому річ: вона, немов бродячий собака, керувалася виключно власними інстинктами. Вона зменшувалася до розміру себе самої. Так само і я з кожною новою невдачею зменшуюсь до