Колектив авторів - Відлуння любові: жінки

— Спати хочеш? — знову перервав мовчанку Олег.

— Ні, — почала протестувати Надія, та, винувато усміхнувшись, зізналася, — трохи хочеться!

Назустріч спішили вогні якогось великого міста. Олег, не відриваючись від керма, з заднього сидіння підхопив ковдру і прикрив її.

— Я не спатиму, — запротестувала вона, проте ковдру складати їй вже не хотілося.

Незчулася, як місто з яскравими афішами та вогнями опинилося позаду. Знову простір, знову царство темряви й туману, а ще — сну.

Олег слідкував за дорогою і думав про те, що все-таки його життєва дорога настільки багата різноманітними несподіванками! Он взяти хоча б Надію. Зустрівся з нею в іншому місті, хоча все життя жили в одному. Мало того, навіть в одному районі, і, що найдивніше — в 1-му класі вчилися в одній школі, щоправда, в сусідніх класах! От тобі і збіг — вже й на збіг падіння не схожий. Десь вгорі, мабуть, все ж таки хтось розкладає свої небесні пасьянси, от доля і видає такі сюрпризики, викидає такі коники, що всі багатосерійки-фільми можна назвати лише блідим відображенням життя — туманом, що приховує щось дійсно грандіозне і незбагненне — землю і життя на ній…

Надія спала, тихенько посапуючи, як дитина. Олег відганяв від себе сон — дорога не пробачає неуважності. Ковтнув води, щоб збадьоритися. Знав, що допоможе це ненадовго, та все-таки…О, вигулькнула знову та ж машина, що наввипередки з ним їхала по трасі впродовж декількох годин. Може, водій знав якусь коротшу дорогу? Може, й знав, але от вони — знову поруч, на одній трасі. Олег оживився — водій підморгнув йому фарами і посигналив коротко і рвучко, як знайомому. Надія спала, і Олег відповів лише фарами — впізнав, мовляв.

— Що він витворяє? — Олег притис машину до краю, даючи проїхати водієві фольксвагена, — не настільки ми вже й знайомі, щоб ти випереджував мене таким чином, — вимовив сам до себе і вже хотів наздоганяти нахабу, але не захотів будити Надію своїми нічними перегонами.

Почав моросити дощ. Олег відклав карту — цю ділянку дороги він знав, як своїх п’ять пальців. Через декілька кілометрів він може суттєво скоротити дорогу, проїхавши через село, в якому не так давно проклали хорошу нову дорогу. «Не дотягли» 1 чи 2 кілометри, а на кілометрів 20 менше їхати.

— Місця треба знати, — усміхнувся подумки до водія фольксвагена, котрий, мабуть, мчав десь попереду, очікуючи, що він наздоганятиме.

От і це село. Їхав дуже повільно — дорога тут була жахливою. До ранку цей «не дотягнений» кілометр буде непрохідним — дощ зробить свій заміс і тістоподібне місиво відлякає любителів скоротити шлях — таких, як він. Олег забув про водія фольксвагена і задумався. Про що думав? Та про те, що Надійка — не перша дівчина, котра отак засинала у його машині. Він не Казанова, але й не пуританин. По молодості і дурості ледь не наробив таких невиправних помилок! А в дитинстві був таким везучим!

— Щасливчик! Везунчик! — називали його. Та все його везіння почало випаровуватися, коли потоваришував з своїм тезкою. Злі сусідські язики говорили, що у того мама вміє чаклувати, та він не слухав.

— Все це жіночі плітки, — відповідав своїй мамі, котра пробувала його застерегти черговий раз.

Тепер, з плином років, він тікав би геть з того «дружнього» дому, а тоді — ледь не одружився з сестрою свого товариша. Будучи четвертою з семи дітей, вона була неперебірливою в кавалерах — «аби з дому» — така вказівка поступила від матері і дівча «стелилось» під кожного, хто міг її забрати з дому. А як тільки він відповів їй відмовою — тут і почались якісь метаморфози. Везіння наче покинуло його — везти почало його товаришу, теж Олегові. А він… Зустрічав жінок, котрі не любили його. Матеріальна вигода — це те, на що вони полювали. Не міг дати їм багато, але одній з них — Лесі — таки вдалося обібрати його до нитки. Якби не батьки, то не мав би, де жити — і житло відвоювала б. А він любив — навіть її дітей хотів усиновити, мотався в інше місто, в іншу країну, наїжджаючи шалені кілометри. Підлість і зрада отверезили не зразу — не повірив. Коли зрозумів, то вирішив, що ощасливить собою дівчину, котра «пережила зраду», як вона про це говорила. І знову — нічні поїздки в інше місто. Вихідні, проведені за кермом чи в салоні автобуса, чи в поїзді… Ця теж мітила виключно на батьківський будинок, про який він якось необережно обмовився ще на початку знайомства.

— Мені потрібен хто-небудь, не важливо, хто, але щоб забезпечував мене, — сказала вона Олеговій мамі, — а те, що Олег часто їздить у відрядження — дуже добре. Нехай зніме для нас квартиру, та й їде собі, а я його почекаю…

Цей удар для Олега був не таким болючим, як попередній. Були й інші, звісно, але, як кажуть в народі: «За одного битого двох небитих дають». А він вже був досить битий. Машина, куплена в кредит, виймала з його кишені достатньо коштів, та й взагалі…

— Сину, де твоя везучість? — запитувала мати.

Не знав, що відповісти. Витрачав на роботу весь свій час, а коштів вистачало на оплату кредиту — і — зовсім мало — залишалось на життя.

Проте навіть невезіння не може тривати вічно. В один день воно випарувалось невідомо як і куди — точно так, як і з’явилось.

— Пішло туди, звідки прийшло. Нарешті! — просіяла посмішкою мати, — вже тепер я за тебе спокійна.

І дійсно, від того дня, коли він познайомився з Надією, у нього все почало налагоджуватися.

Він в черговий раз поїхав у відрядження і черговий раз зупинився в готелі чужого міста. Гуляючи ввечері, почув крики — кричала Надія. Двоє хлопців напідпитку тягли її у сквер поблизу готелю.

Олег навіть подумати не встиг — давнє