Ольга Деркачова - Крамниця щастя

Починало сутеніти. На вулиці засвітилися ліхтарі. Марина подумала, як шкода, що вона не народилася тоді, коли ліхтарі запалювали справжні ліхтарники, а потім на світанку їх гасили. На таких вулицях, напевно, було дуже романтично. Марині згадався маленький принц, і планета ліхтарника, і бідний ліхтарник, який не встигав відпочити, — такою маленькою була його планета, і так швидко вона кружляла довкруж сонця, що день змінювався ніччю протягом кількох хвилин. І ще згадала, що вона також, як і маленький принц, коли їй сумно, любить дивитися на захід сонця. Тільки Земля — дуже велика планета й заходу сонця треба чекати цілу добу.

— Я проведу тебе до гуртожитку, — втрутився в її думки Олексій.

— Дякую, не треба.

— Ні-ні, темніє. Я не хочу, аби з тобою щось трапилося. А про що ти щойно так зосереджено думала?

— Так, дурниці, — Марина не захотіла розповідати про ліхтарників і захід сонця. Це занадто особисте, аби брати й ось так усім розповідати.

Був кінець березня, але сніг не збирався танути. Ще й надвечір у небі закружляли міріади сніжинок-зірочок. Вони засипали людей, собак, будинки, Марину з Олексієм.

— Хочеться весни, — зітхнув Олексій.

— І мені.

Коли вони дійшли до гуртожитку, зовсім стемніло.

— Ну, бувай, — попрощався Олексій.

— До побачення.

Він нахилився й легенько поцілував її в щоку. Різко розвернувся й пішов геть. Жодного разу не озирнувся. Марина стояла й дивилася, як він поступово перетворювався на тінь, а потім зник. Знову посипався мокрий сніг. «Весна», — із гіркотою подумала Марина.

Ріка проривається крізь кригу, шматки льоду впиваються в неї, із гуркотом розходяться в різні боки, а вона мчить все далі і далі. «Хочу весни, хочу весни», — гуркоче ріка й рветься крізь кригу. Марина розуміє, що от вона, весна, і прийшла. Марина дихає на повні груди, намагаючись відчути смак нового повітря. Заважає шарф, вона пробує його розв’язати, забуваючи, що в руках у неї флаєри. Флаєри невідбулого щастя розлітаються на всі боки. «Куповане щастя, куповане щастя», — шепоче вітер на вушко. Марина жадібно ковтає повітря, воно має смак тістечка з дитинства.

— Ви чули? — налетіла зранку Тамара на Наталку з Мариною, коли вони зайшли в аудиторію.

— Що саме? — не зрозуміли дівчата.

— Іра заміж виходить!

— Знайшла мільйонера? — посміхнулася Марина. — У нашому невеликому місті — і таки знайшла?

— Ні. Ти не повіриш. Звичайний студент — із біофаку.

— Може, не такий уже звичайний, якщо Іра виходить за нього заміж, — припустила Наталка.

— Ситуація не зовсім звичайна. Вона залетіла!

— Іра? Не може бути!

— Може, може. Бачила її вчора у весільному салоні. У мене сестра заміж виходить, і ми їй шукали сукню. Так от. Сестра міряла сукню, а я роздивлялася віночки. Аж тут — Ірка з мамою. І мати її довбе, що треба було думати під кого лягати, що той біолог-недоучка навіть обручки нормальної не спроможний купити, що батьки в нього ніхто, і таке-всяке. Я була в шоці. Вона мене побачила...

— Ну??? — в один голос перепитали дівчата.

— І так гонорово сказала, що виходить заміж!

— Оце так!

— А звідки ти взяла, що вона вагітна?

— Так мати бурчала, що вже десятий тиждень.

— Ну нічого собі.

— Як гадаєш, вони будуть жити?

— А куди дінуться! Поживуть, поки дитина не народиться, а там буде видно.

— Дитину шкода, — зітхнула Марина.

— Не драматизуй. Але який облом! Такі плани були в Іри — і тут таке банальне завершення.

— А може, народить дитину і зміниться...

— Марино, не будь такою дурнувато-романтичною. Такі люди, як Іра, не змінюються ніколи.

Іра справді виявилася вагітною. Вона вже не теревенила про багатих наречених і дорогі автівки. Але трималася з гідністю. Особливо після весілля. Показувала цілому потоку весільні фотографії й вип’ячувала живіт, якого ще не було видно. Марина дивилася на неї і згадувала свою матір. Вона тепер ніколи не дізнається, чи хотіла мама, аби вона народилася, чи ж це просто випадковість. Зрештою, у них у групі більша частина дівчат уже вагітні або народили. Викладачка з української мови сміється, що наступного року не буде кого вчити — усі порозбігаються в декрет.

— Але ж частина вийде з декрету, — пожартувала Тамара.

Дівчата розсміялися.

— Раніше такого не було, — зітхнула викладачка. — І на п’ятому курсі не дуже поспішали заміж виходити, а тим більше на другому-третьому. Думали спочатку про освіту, а вже потім про заміжжя. А зараз ви поспішаєте так, наче боїтеся засидітися або щось не встигнути. І куди поспішаєте? Чоловік і діти — це не лише радість, а й проблеми, клопоти. Не розумієте,