Галина Бабич - Тюті

— Спочатку тільки одну вулицю засвітимо, оцю, що понад могилками, щоб не страшно було дітям ходити, а далі все село витягнемо з темного льоху, — хвалився невизнаний онук діда Пинчука. І народ одностайно перейшов на його бік.

— Це ж треба, такого онука не признати! Йолоп несусвітній цей Пинчук, — проголосив вирок Іван Заєць у сільському клубі перед початком кінофільму "Алітет уходить в гори". Народ заплескав у долоні.

За Зайцем на сцену потягло й голову колгоспу:

— Ми перші в районі впоралися з електрифікацією! Подумати тільки, що було. Як стемніє, дитину нікуди не пошлеш. До клубу ланкою, як на буряки, ходити доводилося. А тепер ходи, куди заманеться. Біля сільпо і хверми — ліхтарі. Краса та й годі!

Голову теж нагородили оплесками.

— Якби не Пинчук, — не бачити б нам світла, — гомоніло село. Хоча до чого тут Пинчук, ніхто пояснити б не зміг. Справа вся в електрикові, а електриком у селі був

Марієць. І не тільки електриком. Раптом зладнав собі радіо, слухає через навушники.

— Марійцю, які там новини у Києві чи в Москві? Яка погода? Про війну нічого не чути?

Невдовзі набув Марієць друзів. Халупу обернув на добротну хату: дах з бляхи, віконниці, пофарбовані у три кольори, веранда. Накупив у районі ночов цинкових, порізав і таких оздоб наробив на даху, на дверях та лутках — очі вбирають. Спиляв у дворі акації, посадив горіх, горобину, грушу, калину...

— Марійцю! Чого ти не женишся? Може, дехто гине за тобою.

— Ще рано...

Та через два роки у хаті Марійця з'явилася дружина. Весілля не гуляли, побралися тихо. "Мо' і не складеться в них, наче не пара", — пліткували заздрісники. — "Молода — зовсім дитина. Краще б якусь вдову ощасливив. Їх же он скільки в нас", — дорікав голова колгоспу.

А молодому подружжю байдуже. Щасливі. Надто Марієць. По стовпах, мов білка, і все виспівує своєю мовою. Пісні гарні, тільки у словах "ши" та "ши" багато. Наші українські кращі.

— Любить мене дуже Марієць, — не нахвалиться Нюра. Машинку швацьку ось купив. Бавить, як дитину.

І де то гроші беруться в того Марійця! Прийшов у Касатовичі з одним манюнім сундучком, обтягненим оленячою шкурою. У нашому селі таких не бачили. З бляхи, з дерева майстрували і скрині, і чемодани. У Марійця був інакший. Привіз він у сундучку дві шкурки соболя зі своєї далекої батьківщини, вдало продав у Києві. От і гроші. Нюра не питала, де брав гроші, не мала звички заглядати і в сундучок, який дуже оберігав чоловік. Та жіноча цікавість взяла-таки гору. Одного разу, коли Марійця не було вдома, відкрила. Матінко моя! Чорна сукня, дві дорогі ложки, зошит із записами і невеличкий цератовий клаптик. Їх прив'язують на руку породіллям. А на клаптику — ледь помітно: "Тишина Надежда. Мальчик — 3.700." Рік, число стерлися.

"Два роки одружені, а він таївся, — злостилася Нюра. — Ну, Марійцю, буде тобі сьогодні і електрика, і Надєжда, і соболі!"

Того вечора у добротному будинку довго не спали. Учора щасливе подружжя з'ясовувало стосунки, минуле. З'ясовувала, власне, Нюра. Марієць тільки й промовив: "Прости, що не сказав раніше, Померли вони обоє: і дружина, і дитина".

— Ох, нещасна я. Ти мені світ зав'язав, марієць вонючий. Потайний який, бігав із сундучком під Кокору, фоткою милувався! Іди, марійцю, з моїх очей!

І пішов...

Як тягнули високовольтну лінію під час будівництва Київської ГЕС. Марієць згорів на стовпі від замикання. Тільки гумові черевики й лишилися. Ховало Марійця усе село, багато й чужих було: з Івано-Франківська, Мінська, Москви. Це бригади, прислані для завершення "будови віку" — Київської ГЕС. Не було тільки жодного земляка небіжчика, з його холодної батьківщини. Шанобливо і жалісно говорили про "дорогого Альошу". Прийшов і дід Пинчук, Сказав усього п'ять слів:

— Це мій онук. Простіть старого.

Хтось із класиків писав, що най-сильнішу любов можна пізнати тільки уві сні. Погоджуватися з класиками не обов'язково. Проте в мої останні студентські канікули я вочевидь любила Кокору з її смолистим духом сосни, сушену рибу, прогріту сонцем солодку конюшину, бабу Варку. Та ближче до вересня навідувалися думки: "Як там мої Тюті? Хочу в Київ, у гуртожиток. Студента завжди, немов магнітом, тягне на перше вересня в аудиторії, на лекції. Потім хіть пропадає...

А ось і ми, Тюті!

Київ. Солом'янка. Гуртожиток. Яскраве світло у вестибулі, вимиті плафони, запах фарби після ремонту, піаніно в Лен-кімнаті, новий телевізор.

Якщо ви полюбляєте правду, то почуйте її. Тюті мали свою традицію: напередодні першого вересня ми їхали на Воло-димирську гірку, потім до пам'ятника Тарасові Шевченку. За наших студентських років Володимирська гірка була майже такою, як її знав і змалював Нечуй-Ле-вицький у своєму творі "Вечір на Владимирській горі". Кольори неба, хмарок над

Подолом і задніпровськими просторами нагадували йому "Швейцарію коло Люцерна". Це незвичайне місце в Києві. Сюди приходили й естети, й звичайні городяни, аби набратися позитивної енергетики. А найбільше полюбляли цю місцину студенти. Ходили легенди: ті, що на цій горі освідчуються, неодмінно поберуться. Тут незручно й непристойно голосно розмовляти, лузати насіння. Сюди приходили не задля прогулянки, "а ніби задля якоїсь молитви", задля очищення. Ми тут милувалися побаченим як у картинній галереї. І мріяли. Щоправда існувала іронічна студентська пісня про князя Володимира, але співали її