Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

велике й холодне обірвалось у душі княжича й гепнулося на дно шлунку. «Сапфір величі мені не отримати, — спалахнула у знесиленому мозку Годвіна зрадлива думка. — Заради всього святого — хоча б смарагд невичерпної юної сили!»

— Тобі, Годвіне, даруємо нефрит мудрості! Щасти тобі! — голос старійшини змусив дракона здригнутися.

Годвін мовчки стиснув у лапі зелений камінь. «Усе. Кінець. Пропало князівство!»

— Годвіне! — заревів, скаженіючи, Гордій.

Дракон несміливо підняв на князя очі.

— Пробач мені, тату!

Кір, Мстислав та ще дехто з вояків сміялися. Очі Гордія налилися кров’ю.

— Пішов геть!

— Тату! — жалібно скрикнув, задкуючи, Годвін.

— ЗГИНЬ З-ПЕРЕД МОЇХ ОЧЕЙ!!!!

Годвін кинувся крізь натовп.

— Годвіне! Годвіне! — чув він позаду крики матері й Лади. Але дракон не обернувся. Який жах, яка ганьба! За всі скарби світу він не зміг би вдруге вийти на ту площу і знову привселюдно принизитися! Нізащо він не повернеться до батька, матері, до Кіра із Мстиславом, до отруйного зневажливого сміху челяді!

Княжич не знав, куди піти. Усюди неприємності, усюди ганьба! Раптом згадав, що на поясі поряд із торбинкою з усіляким мотлохом висів ключ від біологічного музею. Важкою, хворою ходою Годвін попрямував до Академії.

Коли дракон увійшов до музею, мавка, як і раніше, сиділа посеред кімнати, підставивши блідому променю сонця сонне обличчя.

— Це ти… здрастуй…

Годвін не відповів. Він упав на траву і сховав морду між лапами.

— Що з тобою?

Княжич підняв голову і крізь сльози відповів:

— Ммменііііі ннне далиии кккаааменя вллааади!..

— А що таке влада?

Годвін здивовано гикнув і на мить замислився.

— Влада — це… це… робити все, що хочеш…

— А ти не можеш? — непідробно засмутилася Калина. — Не можеш танцювати, купатися, співати? Нічого не можеш?

— Я можу… Я не так висловився… Влада — це коли ти можеш вирішувати за інших.

— А вони самі не хочуть?

— Тю ти! Я хочу впливати на світ!

— Посилати дощі навесні, висушувати ріки, закликати веселку?

— Що за вигадки?! — розсердився Годвін. — Я хочу бути головним!

— Як сонце?

— Ні!

— Тоді твоя влада — це дурниці.

— А, ти не зрозумієш! Просто батько мене вб’є! У тебе є батько?

— Мій батько — Ліс, моя мати — Земля.

— А мій батько — здоровезний сердитий дракон, а мати — товста лінива дракониха.

— Що значить — батько тебе вб’є? Як це — вб’є?

— Задушить, або загризе, або… Ти не знаєш, що таке смерть?!

— Не знаю.

— Смерть — дуже погана штука! Це значить — загинути. Не існувати. Не бути.

— Як це? Я завжди була й завжди буду. У лісі ніщо не гине.

— Смерть забирає все.

— Не можна все забрати. Певно, смерть — така ж дурниця, як і влада. А що таке — погано?

— Ну, як би тобі пояснити?… Це коли йде зима, коли буря ламає дерева, коли ти нещаслива.

— А як це — щаслива?

— Коли радієш, що жива.

— У лісі я завжди щаслива.

— Ви живете зовсім інакше… Природно… Просто… Де складнощі — там нещастя.

— Не знаю. Я хочу додому.

— Добре, я відведу тебе. Тільки от відпочину трохи, — позіхнув Годвін і випростався на підлозі. — Я так стомився! Зовсім знесилений. Я полежу… може, засну…

Дракон закрив очі, його дихання стало спокійним і глибоким.

— Дивно, — скоса поглянула на нього Калина. — Я сплю лише взимку…

… А тим часом сварка між Гордієм і Кіром була в самому розпалі.

— Я не дозволю цьому опецьку вдягти свою корону! — гарчав князь на Мстислава.

— Скоріше я вирву собі серце, ніж твій рід утримається на князівстві! — ревів Кір. — Ідіоти й нездари! Я все зміню!

— Що ти проти мене?!

— Я не сам! Мій володар допоможе мені!

— Який володар?!

— От він!

У печерах раптом згасли всі факели. Могильний холод і відчуття небезпеки хвилею накрили Гордія. Дракони на площі галасували, тиснулися до князя. Темрява вибухнула нечуваним гарчанням. Велетенський вогняний змій вилетів на площу, обпікаючи драконів незгасимим полум’ям.

— Клянуся Великим Сварогом, це Він! — закричав Гордій і впав на землю…

Велесове володарювання