Вацлав Чтвртек - Пригоди Румцайса (на украинском языке)

— Не роби цього, — злякався дуб. — Подивись, адже вони ще зовсім зелені.

І показав усі свої жолуді.

Сонце відразу їх зігріло, що б вони змогли вчасно достигнути. А потім каже:

— Дякую тобі, Румцайсе, за допомогу. Тепер моя черга про тебе піклуватися. Йди собі додому та ні про що не думай.

— І це все? Більше нічого? — здивувався Румцайс.

— Більше нічого. Іди і не хвилюйся, — сказало сонце.

Так Румцайс і зробив. Прийшов додому та й сів на камінь біля входу в печеру. Але все ще не розумів — чим же сонце хоче йому допомогти? Не вірилося йому, що тут щось можна змінити на краще.

Тим часом Манка старанно підмітала підлогу березовим віником, а Анка ходила поруч з нею наказувала: “Ось тут прибери”, “І отут”, “Та обережніше, не пороши так!” А коли Манка закінчила прибирати, наказала їй присипати долівку піском та маленькими річними камінцями.

Дивився-дивився на все це Румцайс, та зрештою і не витримав:

— Переплутав я усе. Яка ж Анка, коли повинна була бути Манка.

— Тепер уже пізно, — відрізала Анка.

 Та саме в цей час сонце почало сідати за гору. І як тільки почало згасати сонячне світло, почав згасати і перстень, що був у Анки на пальці. Сяйво його ставало все слабшим і слабшим, поки зовсім не згасло. Анка затупала ногами:

— І заради цього я стала жінкою розбійника? Та ця дрібничка і дванадцяти крейцерів не варта!

Швидко зняла вона перстень та кинула його на землю. А потім пішла по стежці, що вела до Їчину.

Ніхто за нею, звісно, не сумував. Румцайс ще деякий час тупцював з ноги на ногу, неначе черевики йому тиснули, та нарешті зважився: підняв згаслий сонячний перстень і надів Манці на палець:

— Ось побачиш, він тобі вранці знов засяє.

Манка на це:

— Я б його і таким взяла.

А Румцайс тоді:

— От навіть і не знаю, як тебе за розбійницьку дружину брати... Ти ж у мене така чистенька...

Та у Манки і на те була готова відповідь.

— Це нічого, — всміхнулася вона, — коли почну вести розбійницьке господарство, теж з часом забруднюся.

5. Як Румцайс ходив по червоне яблуко

Через деякий час навчилася Манка вести господарство по-розбійницьки, отож Румцайс вже не повинен був весь час їй допомагати. Сидів він на камені перед печерою та вирізав собі люльку з букового кореня. А коли закінчив, зробив собі також справжній розбійницький тютюн: змішав жменю жолудів, пучок чемериці і трохи сірки. Потім насипав його у кисет та каже Манці:

— У князівському саду ростуть гарні червоні яблука. Піду я туди та принесу тобі одне на втіху.

Посадив він Манку на порослу мохом лавку та наказав:

— Сядь ось тут та розтягни фартух. Я тобі кину в нього яблуко аж із Їчина.

По дорозі до Їчина Румцайс вирішив спробувати свій новий тютюн. Натоптав він люльку, кресонув нігтем об ноготь, щоб вискочила іскра, та й затягнувся. А був той тютюн такої сили, як дванадцять панських коней разом. Коли затягнувся Румцайс вперше, пообсипалися з дерев усі сливи на дві австрійські милі навкруги. Після другого разу затряслася скеля біля Прахова. А втретє Румцайс і пробувати не став. Заховав він люльку в кишеню зі словами:

— Гарний тютюнець, та треба бути з ним обережним.

На той час він вже дійшов до замкового саду. Перестрибнув Румцайс через стіну та пішов між деревами вибирати для Манки найкраще яблуко.

Тим часом Манка сиділа на лавці з фартушком на колінах, та в нього нічого не падало. Румцайс ніяк не міг вибрати, яке ж яблуко найкраще в князівському саду. Переводив очі з одного на одне, і все йому здавалося, що це не найчервоніше. Так дійшов він до середини саду й не помітив, що на нього вже кілька хвилин дивиться з вікна княгиня Майолена. Та сама, чийого князя Румцайс замкнув у малій замковій башті.

Румцайс іще трохи походив поміж яблунями і нарешті вибрав яблуко для Манки. Висіло воно на вершечку найбільшої яблуні. Румцайс знав, як його збити. Зарядив пістоль кремінцем, прицілився і вистрілив. Попав яблуку прямо в ніжку, а внизу зловив його в наставлену долоню.

Тільки ж княгиня Майолена, яка з вікна дивилася на Румцайса то правим, то лівим оком, мовила сама до себе:

— Постривай, тепер я тобі віддячу за пана князя!

І смикнула за шнур дзвоника.

В ту ж мить з чотирьох боків ускочили в сад чотири ескадрони гусарів. У сурми грають, у барабани б'ють.

Румцайс тільки промовив:

— Зрада!

І більше жодного слова не зміг сказати. Але, на щастя, встиг перекинути через голови гусарів яблуко в Ржаголецький ліс.

Притисли гусари Румцайса до замкової брами й повели до зали, де сиділа на троні княгиня Майолена.

Саме в ту мить прилетіло яблуко й упало Манці в фартушок. Було воно спершу червоне, як дівочі щічки, але скоро поблідло й позеленіло, а тоді зробилося таке зелене-зелене, як трава.

— З Румцайсом біда! — злякалася Манка.

У замку княгиня тим часом роздивилася Румцайса, посунулась на троні і мовила:

— Ну що ж, розбійнику, сядь тут, біля мене.

— Я не хочу,— відповів Румцайс.

Княгиня солоденько всміхнулася.

— Якщо ти, Румцайсе, замкнув мого пана князя у башті, то тепер сам мусиш сісти біля мене.

Румцайс присів на краєчок трону. Сів і мовчить. Княгиня знову подивилася на нього скоса і каже:

— Перш за все треба тебе, Румцайсе, пристойно одягнути.

В ту ж мить до зали вбігло двадцять сім служок; не встиг Румцайс і оком моргнути, як на нього натягли шовкову сорочку, каптан, як у графа, штани майже такі, як у самого князя, і черевики з пряжками. Тільки бороду йому залишили, щоб хоч трохи був схожий на самого себе.

Лише випадком не вихопили в нього з рук люльку із букового кореня та кисет з розбійницьким тютюном.

Княгиня ще раз оглянула Румцайса і від задоволення аж очі приплющила. Румцайс злякався, зіскочив з трону і сказав, що хоче вже йти. Та княгиня тільки клацнула пальчиками, і зразу ж заграла музика і до зали вбігли графиньки та графенята. І всі затанцювали разом, мов на хвилях. А в Румцайса від того почав пропадати розбійницький слух і зір.

Раптом княгиня встала з трону, схопила Румцайса за пояс і ну утинати з ним кадриль! І всміхалася до нього й примовляла по-французьки:

— Тре жолі, шарман![5]

Коли ж у Румцайса замакітрилося