Патрік Зюскінд - Парфуми

рік наперед і втік назад до міста. Прибігши до монастиря, він скинув, наче щось брудне, одяг, помився з голови до ніг і заліз під ковдру в своєму покої, де ще довго хрестився й молився, аж поки, зітхнувши з полегкістю, заснув.

4

Мадам Гайяр, хоч не мала ще й тридцяти, поставила на своєму житті хрест. Вигляд вона мала на свій справжній вік, та водночас була вдвічі, втричі, а то й у сто разів старша — як ото мумія дівчини; всередині вона вже давно була мертва. Ще дитиною вона дістала від батька кочергою по чолу — саме туди, де починається ніс, і відтоді втратила нюх і будь-яке чуття до людського тепла й людського холоду. Після того удару ніжність стала їй такою самою чужою, як і відраза, а радість — такою самою чужою, як і розпач. Вона нічого не відчувала, коли згодом почала спати з чоловіком, і, так само нічого не відчуваючи, народжувала дітей. Вона не сумувала за тими, що помирали, й не раділа за тих, які залишалися жити. Коли її бив чоловік, вона навіть не здригалась, і не відчула ніякої полегкості, коли він помер від холери у лікарні Отель Дью. Єдиними двома перемінами в неї було легеньке затуманення розуму, коли наближався ще один напад мігрені, й таке саме легеньке просвітління розуму, коли мігрень минала. Більше ця безживна жінка не почувала нічого.

А з другого боку… чи, може, саме завдяки своїй абсолютній черствості, мадам Гайяр мала загострене чуття порядку та справедливості. Вона не надавала переваги жодному із довірених їй дітей, як і жодного не обділяла своєю увагою. Вона давала їм їсти тричі на день і не більше. Тричі на день вона переповивала малят, але тільки до другого року від народження. А хто потім ще каляв у штанці, той діставав без жодного докору ляпаса й залишався без обіду чи вечері. Рівно половину грошей жінка витрачала на вихованців, рівно половину залишала собі. Вона не намагалася в дешевші часи щось заощадити, але й у тяжкі часи теж не докладала жодного су, навіть, тоді, коли стояло питання життя і смерті. Інакше її робота була б нічого не варта. Їй потрібні були гроші. Вона це дуже добре розрахувала. Вона хотіла купити собі на старість пенсію, крім того, мати досить грошей, щоб померти вдома, а не здихати, як її чоловік, в Отель Дью. Сама його смерть жінку ніяк не зачепила. Але її охоплював жах, коли вона уявляла собі, що доведеться помирати серед сотень чужих людей. Вона хотіла забезпечити собі пристойну смерть і для цього потребувала багато грошей. Правда, траплялися зими, коли троє чи четверо з її малюків помирало. Та це було набагато краще, ніж в інших приватних годувальниць та великих державних чи церковних притулках, де рівень смертності часто перевищував дев’ять десятих. Адже заміни було вдосталь. Париж давав за рік понад десять тисяч нових найд, байстрюків та сиріт. Отож ці втрати були майже непомітні.

Для малого Гренуя установа мадам Гайяр була просто благодаттю. В іншому місці він, очевидно, не вижив би. Але тут, у цієї душевновбогої жінки він процвітав. Хлопчик вдався витривалим. Переживши народження в купі покиді, він не давав уже так просто змести себе з цього світу. Цілими днями він міг їсти тільки водяні супи, обходився найрідкішим молоком, перетравлював найгниліші овочі і найзіпсованіше м’ясо. За своє дитинство він пережив кір, дизентерію, вітряну віспу, холеру, шестиметрове падіння в криницю і опік грудей кип’ятком. Правда, все це залишило на ньому рубці та струпи, до того ж він мав трохи покалічену ногу й шкутильгав, але, попри все це, Гренуй жив. Він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку добув кілька років тому. Для тіла хлопчик потребував лише трохи їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого. Затишок, прихильність, ласка, любов — чи як там називають усі ці речі, які начебто так необхідні дитині, — без них малий Гренуй міг спокійнісінько обходитися. Більше того, схоже, що він змалечку сам привчав себе обходитися без них, щоб узагалі жити. Його крик після народження, крик із-під різницького столу, крик, який послав матір на ешафот, не був інстинктивною вимогою співчуття й любові. Це був добре зважений, можна сказати, зріло виважений крик, яким новонароджений заявляв про свою волю жити, хай навіть доведеться зовсім відмовитися від любові. За тих обставин тільки таке рішення й було єдино можливе, бо якби дитя вимагало й того, й того, то воно, без сумніву, незабаром загинуло б жалюгідною смертю. Звичайно, воно могло тоді вхопитися й за іншу можливість — мовчати, вибравши пряму стежку від народження до смерті, уникнувши кружного шляху через життя, і цим самим позбавити себе і світ багатьох нещасть. Але, щоб так скромно відступитися, потрібно було мати принаймні трішечки вродженої люб’язності, а її Гренуй не мав. Він був монстр від самого початку. Тільки через свою впертість і злість він вирішив жити.

Певна річ, вирішував він не так, як це робить доросла людина, що користується своїм більш чи менш великим розумом і досвідом, вибираючи один варіант з-поміж багатьох. Він вирішив вегетативно, так, як викинута квасолина вирішує, проростати їй чи ні. Або мов отой кліщ на дереві, якому життя нічого іншого, крім постійного очікування, дати не може. Маленький бридкий кліщ, чиє сіре, наче свинець, тіло набирає форму кулі, щоб запропонувати зовнішньому світові щонайменшу площу, який робить свою шкіру гладенькою й міцною, щоб нічого з нього не витекло, не випарувалось. Кліщ, який зумисне стає маленьким і непомітним, щоб ніхто його не побачив і не розтоптав. Самотній кліщ, зосереджений у собі, сидить на дереві, сліпий, глухий і німий, і тільки принюхується, роками винюхує кров тварин, які блукають поблизу, але до яких він самотужки ніколи не дістанеться. Кліщ міг би впасти. Він міг би впасти на землю, проповзти своїми крихітними лапками кілька міліметрів туди-сюди, лягти собі під листя й померти, і його було б не шкода, далебі, не шкода. Але кліщ, лінивий, впертий і бридкий, сидить собі далі, живе і чекає. Чекає, доки найнеймовірніший випадок приведе йому просто під дерево кров в образі якоїсь тварини. І аж тоді він зрадить своїй непомітності, впаде, вчепиться, зануриться, вгризеться в чуже м’ясо…

Ось таким кліщем був малий Гренуй. Він жив у власній