Володимир Григорович Рутковський - Гостi на мітлi

різкою. Але від намірів своїх кіт не відмовився, і як тільки Степанів батько замовк, кіт, горблячись, обійшов його по дузі і знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свій вибір на Тані.

— Ого! Це вже занадто, — розсердився Степанів батько і замахнувся на кота. — Геть звідси!

Диво-кіт зашипів, неначе потужний струмінь води на розпеченій сковорідці. Проте не відступив, а ще тісніше притиснувся до землі.

— Не бий його! — зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. — Не чіпай його, чуєш?

Хтось квапливо прочовгав у сінцях, і на порозі з'явилася ще міцна, розгнівана бабуся. По дорозі вона з такою силою відштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ганку. А старенька поспішила до кота, який від люті вже не те що шипів, а клекотів, наче пара у величезному казані.

— Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мій маленький… — лагідним голосом промовляла бабуся і погладжувала кота по здибленому зашийку. — І не бійся — ніхто ні тебе, ні хазяйку твою і пальцем не зачепить. Ось так, заплющ очі і заспокойся… От і гаразд, от і добре. А зараз ми підемо до хати і ти там приляжеш, трохи відпочинеш…

Старенька кинула все ще розгніваний погляд на гостей. Ті з більшим, аніж їм би хотілося, поспіхом поступилися дорогою перед котом.

Як тільки вони зникли за дверима, Степанів батько розвів руками і розгублено посміхнувся:

— Диявол якийсь, а не кіт! Слово честі, диявол. Мабуть, акселерація вже й до котів почала підбиратися.

— Ще й яка акселерація, — підтримав його Василь, хоча до пуття й не знав, що те слово значить.

В цю мить старенька знову з'явилася на ганку. Але тепер на її зморшкуватому обличчі не лишилося й тіні гніву. Навпаки, воно світилося м'якою, дещо винуватою посмішкою.

— Пробачте, дорогі гості, мого непутящого котика, — почала вона і тужливо приклала до щоки шорстку долоню. — Та коли б ви тільки знали, скільки йому в дитинстві довелося настраждатися від людей! До цього часу, повірите, не може дивитися на них спокійно. Особливо на незнайомих. Інколи навіть мені, старій, стає не по собі від його люті. Та що поробиш, звикла я до нього, як до рідної дитини. Я ж його колись зовсім крихітним підібрала і виходила. Отак тепер і доживаємо удвох на білому світі. Та й він до мене прихилився, мов до матері своєї. Куди я, туди і Аристарх. Все боїться, що мене хтось може образити. Та що я кажу, ви й самі все бачили!

Голос у старенької був добрий і ласкавий. Вона продовжувала винувато посміхатися, немовби прохала вибачити свого вихованця за таку негостинну поведінку. І від тої посмішки, від тихого заспокійливого голосу хлопці і Таня почали потроху приходити до тями.

— А ви, бабусю, самі звідкіля будете? — запитав Степанів батько і присів на східцях. — Я запитую про це тому, що в цьому будинку вже кілька років ніхто не мешкає.

— Сама я, синочку, здалеку, — охоче відгукнулася бабуся на це запитання. — Та всі мої рідні померли, от і довелося на старості літ перебиратися до молодшої сестри. Вона недалеко звідсіля живе, в… — бабуся підняла очі, немов силилася щось пригадати, — атож, у Веселинівці. Ніяк не звикну до цієї назви.

— Нічого собі недалеко, — тихцем зауважив Василь. — Та туди ж двадцять, а то й більше кілометрів набереться!

— А ми на місці не сидимо, — посміхнулася до нього старенька. — Ми лікарські трави збираємо. І вибач, онучку, що я тебе штовхнула ненавмисне. Дуже вже я боялася за свого котика.

— Та що там… — зніяковів Василь.

— Отакі справи… — продовжувала старенька. — Про що ж це я?.. Отож і ходимо ми з Аристархом, травичку збираємо. В негоду чи на ніч я йду до людей, а мій Аристарх тим часом причаїться десь в дуплі або під кущем і чекає на мене. Коли ж пощастить натрапити на таку ось покинуту хатину, то це вже свято для нас обох. Багато нам не треба. Головне, аби зверху не капало та з боків не тягло. А назбираємо два-три снопики потрібних трав, — і знову до сестри повертаємося, людей від всіляких хвороб лікуємо.

— Зрозуміло, — сказав Степанів батько. — Народною медициною зараз багато хто захоплюється.

— І правильно робить, — відгукнулася старенька. — Навіть в найпростішому зіллі криється цілюща сила. Тільки ж нею треба користуватися дуже обережно, з розумом. От я, синочку, бачу, що в тебе ні-ні та й починається ломота в кістках. Правильно?

Степанів батько здивовано втупився в бабусю.

— Правильно, — врешті змушений був визнати він. — Ви наче в воду дивитеся. Колись умудрився ревматизм схопити. Але звідкіля вам це відомо?

— По очах твоїх, — відказала бабуся. — По очах багато що можна прочитати… То я тобі одну травичку дам. Пий її зранку замість чаю — і через тиждень хворобу як рукою зніме.

— Дякую вам, бабусю. Тільки я більше звик довіряти науковій медицині. Так що навряд чи допоможуть ваші трави. Вони ж, мабуть, без заклинання не діють?

Старенька загадково посміхнулася.

— Чому це не діють? Діють, ще й як! От одну з таких травок я тобі зараз винесу.

Коли вона почала підніматися по сходах, Степан пошепки нагадав батькові:

— Не забудь її запитати про вчорашнє. Добре?

КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ ІМ'Я

Старенька немовби почула, що він сказав. Вона зупинилася біля дверей і, нібито щось пригадавши, похитала головою.

— Дивні якісь у вас тут місця. Загадкові. Ми з Аристархом вчора увечері тільки-тільки вляглися — як щось загуло в димарі. Потім хтось затупцював біля порога і почав сам з собою розмовляти. Виглянула я в віконце, обізвалася — нікого немає. Ледве прилягла — знову кроки, знову голоси. З чого б це?

І вона докірливо поглянула на дітей, ніби підозрівала, що це їхня витівка. Не дочекавшись відповіді, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ганок з пучком сухої трави в одній руці і закіптюженим глечиком — в другій.

— Ось тобі від ломоти, синку, — сказала вона Степановому батькові. — А в цьому глекові — холодна водиця, настояна на цілющих травах. Вгамовує спрагу і бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!

Степанів батько з настороженою цікавістю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його і зробив маленький ковток. По тому в задумі поцмокав губами і припав до глека вже по-справжньому.

— Пречудова водиця, — похвалив він через хвилю і передав глечика Тані. — Всередині ніби прохолодніше стало. І м'ятою пахне…

— Золототисячником також, — додала Таня, витираючи вуста. — І звіробоєм. І шалфеєм. І сон-травою. І ще чимось, тільки мені здається, що ця трава в наших місцях не росте.

Старенька з