Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

якщо лати важать щонайменше штири пуди, то ти маєш важити принайні вдвічі більше, аби себе вільно в них почувати. А, певно, як ви далі п’яти пудів не набираєте, то куди вам до бою?

— Я можу показати себе на ділі!

Кельбас іронічно зміряв оком мораванина і заходився коло другого бажанта.

— Перестаньте, хлопці, жертися, як пси, — втрутився Юхно. — Ти от, Гудбранте, шкварчиш, як сало, а подумав би, то й збагнув, що не маєш рації. Німці жеруть, як свині, та й п’ють не менше. Ото вони як поперли, то й патинки у вас затріщали.

— Зате ми їм дварішнього року такого чосу дали!

— Е-е, таж не у відкритому полі! Заманили у багна. Хіба це по-лицарськи? А як у поле вийшли — ох і далося взнаки, що їсте ви, як горобці!

— Ви от зчепилися за казна-що, — перебив їх Базильо з Микуличина. — Чи тобі, Кельбасе, не все їдно — худий він чи грубий? Ось лишень подумаймо, що будем чинити завтра. Дракон, як бачимо, з печери не хоче вилазити. Викурювати димом — діло ризиковане. Як же його з печери видобути?

— А може, ваш дракон трошки теє… несповна глузду? — спитав Гудбрант.

— Знову ти нашого дракона ображаєш? — наїжачився Кельбас.

— Ну, ви чисто як дурні кугути, — похитав головою Базильо.

— Я вашого дракона зовсім не хочу образити, — сказав Гудбрант. — Але до того веду, що цей дракон якийсь дуже дивний. Ні на кого не нападає, нікого не вбиває. А найбільше, що мене здивувало, — вигляд його печери.

— Та-ак, — кивнув Кельбас, — моравські печери куди кращі.

— Печера мені не сподобалася ось чому. Хто з вас коли мав діло з драконом, то може згадати — перед печерою завше височить гора кісток та черепів. А тут травичка зеленіє, квіточки ростуть. Та ще й неабиякі квіточки! Чи звернули ви на те увагу? Там же справжнісінькі городні грядки! Як у людей — барвінок, мальви, рута.

— Ай справді, — насторожився Кельбас. — Присяй-бо, що там справжні грядочки! А я, бач, і не туди! Ну-у, моравчику, дарма що ти худизна світова, але клепки в тебе — дай боже кожному. Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Тому-то він, душа анахтемська, на нас не хоче напасти. Гей, шинкарю! А йди-но сюди!

— Що, знову пан Кельбас жабу принесли?

— Не бійся. Ти от розкажи нам про цього дракона. Що він їсть?

— Що їсть? — наморщив лоба шинкар.

— Ага.

— Або я знаю, що він їсть? Він у мене не обідав.

— Але ти тут живеш, то мусиш знати.

— А що я можу знати? — розвів руками. — Може, він ковбасу їсть, може, голубці, а може, кльоцки… Я його не питав.

— А дівок їсть? — втрутився Юхно.

— Дівок?.. Гм… — шинкар знову наморщив лоба. — На картині намальовано, що їсть… Бідний-бідний, навіть пательні не має, аби собі всмажити. Мусить сиру дівку їсти… А від сирої дівки живіт болить. От коли він сирої дівки нажереться, то де йому з вами битися?

Лицарі розреготалися, а Кельбас так ляснув по столу, що всі кухлі враз застрибали, мов жаби.

— А щоб тобі гарбуз отелився!

РОЗДІЛ II

1

Спочатку зазолотілося верхів’я дерев, а далі й окремі промінчики сонця продерлися крізь лісові нетрі, вихопили із мряки невелику галявину, де паслося п’ятеро стриножених коней, а біля згаслого багаття лежало четверо чоловіків, закутаних з головою в повстяні коци. Сонячна пляма, що впала на траву крізь прогалину в гілках, почала розтікатися на всі боки, захоплюючи все ширшу ділянку, и коли вона освітила обличчя одного з подорожніх, той прокинувся, звівся на ноги. Розштовхав свого товариша, і вдвох заходилися розпалювати вогнище. Коли один почав з гучним тріском ламати сухий дрюк, другий спинив його:

— Перестань. Хай сплять. Все одно ще сніданок не готовий.

Поки пан Лаврін з Горшова герба Підкова та його джура міцно спали, втомлені цілоденними мандрами, слуги принесли двох тлустих глухарів, упольованих вчора. Глухарі вже були обпатрані й випотрошені і виблискували росою, пролежавши ніч у кропиві.

2

Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.

— Як ви гадаєте, — озвався джура, — чи хоч на завтра доберемся до Люботина?

— Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.

— На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.

— Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря… Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.

— Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.

— То правда, але одне битися з сарацинами, а друге — з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.

— Ви повинні його перемогти.

— Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.

— Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.

— Умгу, — кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.

— Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.

— Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода — князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, і природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять — це вже не вік для одруження.

— Кажуть, князівна молода й вродлива.

— Я маю її портрет.

— Правда?! — пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.

— Зараз покажу, — лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидло. — Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Венграх. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.

— І справді, вона прекрасна! — захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони діви Марії перед боєм із сарацинами. — Боже, яка прекрасна!

— Не кота ж у мішку торгувати.

— Ви її любите?

— Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг.