Олександр Боргардт - Аналітична історія України

скачуть на баских конях, розмахуючи над головами своїми характерними бронзовими мечами, яких учені знаходили й в австрійському Гальштаті. Їх леза дуже подібні за формою до листа верби. Поруч них біжать, припадаючи на високих ногах, чи то два величезних собаки, чи то двоє вовків. Обидва кимеріяни у гострих шапках, схоже – не шоломах. Радше в’язаних ніж шитих. Такі й досі не вийшли з моди; від Скандинавії та по Румунію.

Вдома, в Україні, ці люди жили у хатах, які за технологією побудови не порізнювались від тих, що нам знайомі, глиняних, білених та з камишевою стріхою, хоч їх підмуровок та долівка виконувалися з опаленої глини, як і пічка та лави. Для важких робіт вони вживали волів, а кінь служив тільки для їзди верхи, – стара, неймовірно стара традиція кочових та кінних культур. Розводили свині та вівці. Вони полишили нам велику силу високохудожньої кераміки, яка вражає й досі. Її орнаменти та візерунки – як тільки не тлумачаться! – заключають у собі, ніби, у символічному вигляді, мало не всі космічні уявлення тих далеких людей. Що ж, може й так є; як тут важко певно щось твердити, то й з’являються різні сучасні фантазії на цю тему. Полишили вони й сліди, залишки, чи не старішіх у світі міст; численних та дивно, як на той час, – розлеглих.

Старі кимерійські городища було відкрито вже по війні, надійним шляхом аерофотозйомки. Вони були сплановані заздалегідь, на що указує правильність забудови, були великими то просторими. Часом займали (три тисячі років тому!) площу сучасних Риму або Парижа (Майданецьке городище).

За давніх часів міста були центрами торгівлі та ремісництва, та траплялися зрідка. Саме таким було скитсьме місто Гелон, десь на Ворсклі, про яке пише нам Геродот, та яке вразило його уяву так, що він навіть виміряв довжину його стін (десь 20–25 км) В античному світі таких розмірів сягне лише Рим, та й те, набагато пізніше, – більше, як півтисячоліття потім.

З яких причин закладалися та існували ці величезні міста Кимерії – ми не знаємо. Бо пізніша скитська Україна знала, хіба, Геродотів Гелон. А ще пізніша «Едда», хоч і згадує деінде про якісь міста «стадір», але конкретно про міста не свідчить. Ну, крім леґендарного Асґарду на Тереку, ясна річ. Чи, бува, знову незворотньо змінився триб життя цілої країни?

Часом можна почути з приводу цих міст і зовсім дивні думки. Мовляв, люди оброблювали землю навкруги цих міст, а років через десять коли вона вже дещо виснажувалась, – спалювали старе місто та будували нове, на новому місці. Раціонального тут усього й є те, що дійсно, такий звичай був у Ґерманів, – спалювати старі хати переселяючись на нове місце. Так робили ланґобарди, переселяючись до Італії, та франки, коли уходили з Ґерманії до Ґаллії. Значить, був такий звичай і у скитів. Чи був у балтів Кимерії? – можливо; скажімо так: міг бути. Але, є ще деякі міркування, які руйнують усю гіпотезу. Отже, кожні десять років – нове місто, добре. Але, як Кимерія проіснувала тисячу років (а вона існувала довше), то вона мала полишити від кожного такого міста, принаймні сто городищ, – чи бува, не забагато? Бо, не одне ж єдине місто мала Велика Кимерія… Що ж до спалення, то це могло бути пов’язане з приходом скитів. Бо, саме тоді на цю велику культуру чекало велике випробування.

Десь за сім століть п. н. е. до Украіни приходять з-за Дону, з південного сходу – нові народи… численні та войовничі, що установлюють свою домінацію. А для греків Кимерія перетворюється з того часу на Скитію. Бо ті прихідці назвали її Свитьюд, що їх мовою означало «Світлий люд». Вони були теж індо-європейцями, але правдоподібно вже ґерманського роду, – відомі потім, за нашої ери, – «світлі аси» «Едди», ґоти й алани.

Грецький історік Геродот (484–425 п. н. е.), що навідав нашу країну, привіз до Еллади леґенду про те, ніби кимеріяни, не в стані протиставитись скитам, – знялися з місця та й пішли собі геть, вимандрували на захід. Він пише:

Підчас наступу скитів, кимеріяни, маючи на увазі численність війська, що наближувалось, почали радитись між собою та опінії їх поділилися навпіл, а саме, на думку народу слід було піти та не піддавати себе небезпеці в боротьбі з численними військами, а царі пропонували боротись за батьківщину. Однак, ні нарід не забажав послухатися царів, ні царі народу; перший надумав піти без бою, віддавши рідну землю ворогові, а царі взяли за краще легти мертвими до рідної землі, а не бігти разом із народом….

Вони (царі) й поділилися навпіл та перебили одне одного, а далі, як пише Геродот:

Усіх царів, перебитих одне одним, кимерійський нарід поховав біля річки Тірас (Дністр) – їх могила видна й досі, а сам пішов із країни, так що скити, які вторглися – зайняли вже країну без населення.

От, така леґенда. Певно, може дехто так і вчинив, як тут описується, але далеко не всі. Та є, однак, іще балтицька основа нашої сучасної української мови. А це неодмінно свідчить про те, що балти – кимеріяни по скитах нікуди не поділися, не зникли. Бо, можна втратити власну мову, але полишити її комусь, пішовши геть – безумовно неможливо. А тоді й розмовляли би ми всі іншою мовою, радше якоюсь на зразок скандинавських. Тому що скити-ґермани, які розселилися по Україні поруч із балтами з VII ст. п. н. е., – полишили нашій мові ненабагато менше, ніж балти, – десь до чотирьох – п’яти сотен коренів. Таких в українській мові є значно більше, ніж у будь-якій слов’янській. Зауважимо, до цього, що й отого славетного кургану побіля Дністра, де ніби поховані останні кунігаси українських балтів, – теж і досі не знайдено.

Саме ця збережена до сьогодні гото–ґерманська лексика нашої мови, що потрапила до неї ще перед нашою ерою (на зразок стріхи, стежки або труни) – викликає й досі силу непорозумінь. Як зразок подібного сусідського невігластва, – наведемо таке посилання:

Але потім у відторгнутій Галичині, за австрійської підтрути, були вирощені спотворена українська ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами….

(А. И. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)

Так вважає ця людина, яка – можу за це поручитись, – знає німецьку та польську мови не ліпше, ніж знає українську; тобто – ніяк. На превеликий жаль, всі ці «німецькі» слова, є більше, як на дві тисячі років старіші.

Отже, у VII ст.