Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

чула, — говорила Віста. — Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.

— Ні! — скрикнув Микула. — Я живий, живий, Вісто!

Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.

Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.

І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.

— І як живе рід наш? — запитав, сівши біля очага, Микула.

— Усе, як було… Немає роду.

— А брати Бразд і Сварг?

— Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…

— Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?

— Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

— А інші родовичі наші?

— Усе далі й далі люди від людей.

— Чому ж, Вісто?

— У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було.

І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:

— А ти, Микуло, щось приніс?

Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.

— Ти про що говориш?

— Чи є в тебе в торбі, — задихаючись, запитувала вона, — гривні, золото, срібло, багатство?

Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.

— Багатство? О так, маю, он воно в торбині.

— І можна мені взяти подивитись?

— Дивись, дивись!

Поспішаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неї викладати.

— Сорочка?.. Та вона ж уся в крові… А це ногавиці… Знову кров! А це що?! Якесь жито?

— Дань узяв, — посміхнувся Микула. — Гречка це.

Віста розгублено опустила руки.

— А де ж… де ж, Микуло, — запитала вона, — золото, срібло?

— Не знаю, де воно, — тихо промовив Микула. — Не знайшов… — Трохи помовчавши, він додав: — Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу… її немає. Вісто! Навесні померла… у Дніпрі втопла… — Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. — За спокій її душі.

Віста заплакала так, як плачуть діти, — невтішно, навзрид…

5

Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, — Любеч невеликий, куди не руш — терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.

— Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, — одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. — Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

— Чого б то я став гордитись, брате? — відповів на це Микула. — І чим?

— А хто тебе знає? Ми — земляні люди, ти ж воїн… Проте ходімо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда — Гордій, Самсон, Бавило, і Микула навіть не пізнав їх — недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.

— Бачу, сини в тебе могутні, — промовив Микула. — Ростуть та й виросли вже.

— Аякже! — засміявся Бразд. — Так усе йде в світі — одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає — нове виростає… А сини мої справді могутні.

— У батька пішли, — засміявся й Микула.

— А що ж, — згодився Бразд. — Мабуть, так і є, — в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремі — вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, — оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина — брата Микулу не хотіла частувати.

— То де ж ти бував? — поцікавився Бразд. — Де ходив?

— Навіщо запитуєш? — махнув рукою Микула. — Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней…

Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:

— Не сходили з коней? Так це ж коли було?! А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут такожде терпіли — давали князям воли, коні, жито всяке… і людей не одинажде давали…

— Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, — зітхнув Микула. — Як і вистояли, — не знаю… Сукупно стояли — болгари й ми. Але вистояли — не посрамили Руської землі, лише втратили князя…

— Що ж, Святославу честь і слава, — спокійно сказав Бразд. — Маємо тепер Ярополка. Достойний князь, Святославич… На столі Київському сидить твердо, його слухає вся земля… А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружині Ярополка чи замість меча візьмеш рало?

— Мій меч ходить там, де вороги землі нашої, а тут, у домі отців, візьму рало.

— Що ж, — промовив Бразд, — робиш добре. Уже ми, люди княжі, тепер землю розсудим… А ти сам де думаєш з ралом ходити — на княжій землі чи на своїй?

— Де ж тепер земля княжа, а де моя?

— Як велить закон, княже завжди є княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Святославове — суть нині Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й раніше був.

— Перед бранню, — зітхнув Микула, — ходив я з ралом над Дніпром, у пісках.

— То й тепер сиди там. Княжі землі вище від Дніпра — там стоять і знамена[8].

Брати помовчали, Микула збирався вже й іти.

— А чи не забув ти, брате, — сказав раптом Бразд, — що саме перед бранню брав у мене купу?[9]

— Купу в тебе? Але ж ти тоді сам говорив, що то купа не від тебе, а від князя. А я, брате, князеві Святославу служив, скільки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуєш, Бразде, я в останню ніч перед смертю князя отак сидів з ним, говорив, і він мені дякував за все, за все, — то хіба ж я не одробив купи?

— Не знаю, що ти