Генрік Сенкевич - Quo vadis

намісником Віфінії[33] і правив нею діяльно та справедливо. Це могло видатися неймовірним з характером цього чоловіка, відомого своєю зніженістю та пристрастю до розкоші, – тому він і полюбляв згадувати ті часи як доказ того, чим він міг і зумів би стати, коли б йому заманулося.

– Мені випало побувати в Гераклеї[34], – сказав Вініцій. – Послав мене туди Корбулон із наказом зібрати підкріплення.

– Ах, Гераклея! Знав я там одну дівчину з Колхіди[35], за яку віддав би всіх тутешніх розлучених жінок, не виключаючи Поппеї. Та це давня історія. Краще скажи, як справи там, у парфян. Далебі, набридло вже слухати про всіх цих Вологезів, Тиридатів, Тигранів, про цих дикунів, що, як каже юний Арулен[36], у себе вдома ще лазять рачки й тільки перед нами удають із себе людей. Але тепер у Римі багато про них говорять, певно, тому, що про щось інше говорити небезпечно.

– У тій війні справи наші були кепські, і, якби не Корбулон, ми могли б зазнати поразки.

– Корбулон! Присягаюся Вакхом! Так, він істинний бог війни, справжній Марс, великий полководець, та разом з тим запальний, чесний і дурний. Мені він симпатичний, хоча б тому, що Нерон його боїться…

– Корбулон аж ніяк не дурень.

– Можливо, твоя правда, а втім, це не має значення. Дурість, як каже Піррон[37], зовсім не гірша за мудрість і нічим од неї не відрізняється.

Вініцій заходився розповідати про війну, але коли Петроній заплющив очі, молодик, дивлячись на його втомлене й злегка змарніле обличчя, змінив тему розмови й почав дбайливо розпитувати про здоров'я.

Петроній знову розплющив очі.

Здоров'я!.. Ні, він не почувається здоровим. Звичайно, він іще не дійшов до того, до чого дійшов молодий Сисенна, котрий настільки отупів, що, коли його ранками приносять у лазні, він запитує: «Це я сиджу?» І все ж таки він недужий. Вініцій доручив його заступництву Асклепія та Кіприди. Та він у Асклепія не вірить. Невідомо навіть, чиїм сином був Асклепій – Арсиної чи Короніди[38], – а якщо не можна з упевненістю назвати матір, що вже говорити про батька! Хто нині може поручитися, що знає навіть власного батька!

Тут Петроній розсміявся, потім продовжував:

– Щоправда, два роки тому я послав до Епідавра[39] три дюжини живих сірих дроздів і чашу золотих монет, але знаєш чому? Я собі сказав так: допоможе чи ні – невідомо, та не зашкодить. Якщо люди ще приносять жертви богам, усі вони, гадаю, міркують так, як я. Всі! За винятком, може, погоничів мулів, які пропонують свої послуги подорожнім біля Капенських воріт[40]. Окрім Асклепія, довелося мені також мати справу з його служителями – асклепіадами, коли минулого року в мене була хвороба сечового міхура. За мене тоді вони здійснювали інкубацію[41]. Я ж бо знав, що вони ошуканці, але теж сказав собі: чим це мені зашкодить! Світ стоїть на обмані, й усе життя – міраж. Душа – теж міраж. Треба все ж мати достатньо розуму, щоб відрізняти міражі приємні від неприємних. Я наказую в моєму гіпокаустерії[42] топити кедровими дровами, посиланими амброю, бо в житті віддаю перевагу ароматам смороду. Що ж до Кіприди, котрій ти мене також доручив, я вже стільки користувався її заступництвом, що в правій нозі кольки почалися. Втім, це богиня добра! Гадаю, тепер і ти – раніше чи пізніше – понесеш білих голубів на її вівтар.

– Ти вгадав, – мовив Вініцій. – Стріли парфян мене не зачепили, зате поранила мене стріла Амура… й зовсім несподівано, за декілька стадій[43] од воріт міста.

– Присягаюся білими колінами Харит[44]! Ти розкажеш мені про це на дозвіллі, – сказав Петроній.

– Я саме прийшов запитати в тебе поради, – заперечив Марк.

Але в цю мить з'явились епілятори й заходилися біля Петронія, а Марк, скинувши туніку, ввійшов до басейну з теплою водою – Петроній запропонував йому скупатись.

– Ах, я й запитувати не буду, чи тішишся ти взаємним коханням, – сказав Петроній, дивлячись на юне, ніби вирізьблене з мармуру тіло Вініція. – Бачив би тебе Лісіпп[45], ти був би тепер окрасою воріт Палатинського палацу[46] в образі статуї юного Геркулеса.

Молодик задоволено посміхнувся й почав пірнати в басейні, сильно випліскуючи теплу воду на мозаїку із зображенням Гери, що просить Сон приспати Зевса[47]. Петроній дивився на нього очима художника.

Та коли Марк вийшов із басейну й оддав себе в розпорядження епіляторів, увійшов лектор із футляром, який висів у нього на животі. Із футляра стирчали сувої папірусу.

– Хочеш послухати? – запитав Петроній.

– Якщо твір твій, то із задоволенням! – відповів Вініцій. – А якщо не твій, ліпше поговоримо. Поети ловлять тепер слухачів на кожному розі.

– Ще б пак! Біля кожної базиліки, біля терм, бібліотеки чи книгарні не можна пройти, щоб не зустріти поета, котрий жестикулює, як мавпа. Агриппа[48], коли приїхав сюди зі Сходу, помилково вважав їх за одержимих. Але такі нині часи. Імператор пише вірші, й усі наслідують його. Не дозволяється лише писати вірші ліпше за імператора, і з цієї причини я трохи побоююся за Лукана… Я ж бо пишу прозою – щоправда, не жаліючи ні самого себе, ні інших. А лектор збирався нам читати «Заповіт» бідолахи Фабриція Веєнтона.[49]

– Чому бідолахи?

– Тому що йому наказали зіграти роль Одіссея й не повертатися до домашнього вогнища без нового розпорядження. Ця «одіссея» виявиться для нього куди менш тяжкою, ніж колись для самого Одіссея, позаяк його дружина не Пенелопа. Словом, я не мусив би тобі говорити, що вчинили безглуздо. Та в нас тут ні про що особливо не замислюються. Книжчина доволі паскудна й нудна, її почали із захопленням читати лише тоді, коли автора вигнали. Тепер же навколо тільки й чути: «Скандал! Скандал!» Можливо, Веєнтон дещо вигадав, але я ж бо знаю місто, знаю наших отців-сенаторів і наших жінок та запевняю тебе, що всі його вигадки тьмяніють перед дійсністю. Ну, ясна річ, кожен в цій книзі щось шукає – себе з острахом, інших із задоволенням. У книгарні Авіруна сотня переписувачів копіюють її під диктовку – успіх забезпечено.

– Твої справи там не описано?

– Є й вони, але тут автор сплохував – насправді я й гірший, і не такий примітивний, яким він мене зобразив. Бачиш, ми тут давно втратили відчуття того, що пристойно і що непристойно; мені