Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

…З Дейвом він познайомився випадково. Хоча хто його знає? За довідкою, отриманою від Серафима, кожна людина під час народження має свій ініціальний файл з первинною інформацією. Але чи належать ключові особи в житті людини до категорії первинної інформації? Хтозна, що було в тому файлі під час його народження? Можливо, Дейв уже був у ньому…

Артем працював в інвестиційній компанії, яких чимало в Північній Америці. Їх завдання полягає в тому, щоб знаходити або започатковувати нові девелоперські проекти і збирати під них гроші.

Головний внесок робили великі інвестори, тобто ті, які мали на рахунку не менше мільйона. Але їхніх грошей ніколи не вистачало. Компанія збирала значну частину коштів від непрофесійних інвесторів, тобто звичайних людей, які мають надлишок грошей на рахунку і хочуть їх збільшити малими зусиллями. Інвестуючи свої, скажімо, п’ять тисяч доларів під шість відсотків річних, вони за 10 років до своїх п’яти тисяч отримують три тисячі прибутку кеш флу.[18] Це набагато вигідніше вкладення грошей, аніж зберігання їх у банку. Хоча й ризикованіше, адже сама інвестиційна компанія іде на ризик, на який ніколи не зважиться солідний банк. А за успішного проекту початковий внесок і, відповідно, кеш флу автоматично зростають. Це приваблює людей, а ризик, відповідно, відлякує.

Тому щоб зібрати кошти на новий девелоперський проект, інвестиційні компанії організовують спеціальні презентації в різних містах Північної Америки, часом із невеличкими фуршетами, а часом і з повноцінними вечірками. На презентаціях інвестиційна компанія розповідає про свої проекти, які перебувають на різній стадії розробки і втілення, і людина має змогу вибрати, кому що до вподоби і куди вкласти гроші: у будівництво житла або промислові об’єкти. А якщо інвестор уже вклав гроші в якийсь проект цієї компанії, він може дізнатися на презентації, як просуваються його справи.

Артем відповідав у той час за проект побудови елітних резиденцій за модною в Північній Америці філософією біофілії. В Європі це назвали б екопроектом, оскільки наріжним каменем його концепції є природа. Природа як ландшафт, як краєвид з вікна, як можливість мати справжній садок на своїй терасі сьомого поверху, як використання природних енергетичних ресурсів (сонячні батареї, вітрові турбіни, тепло землі), як застосування закритого циклу використання води, як первинна переробка сміття. Природа і природність є в центрі уваги девелопера біофілійного проекту.

Успішність девелопера як професіонала визначається в інвестиційній компанії тим, як він уміє роздобувати й акумулювати кошти. Артем, узявшись за цей екопроект, не програв: завжди існує категорія малих інвесторів, які полюбляють красиві картинки. Вкладення у такий мальовничий проект приносить їм, окрім матеріального, ще й естетичне задоволення. Тому проблем з інвесторами у нього не було. Однак менеджмент фірми вважав, що треба тягти гроші до останнього. Власне, для цього й існували презентації.

Подібні заходи інвестиційних компаній відвідують зазвичай люди середнього віку і пенсіонери або, як їх тут називають, «сеньйори». Після офіційного завершення презентації починається, як правило, неофіційне спілкування. Члени команди нижчої ланки розходяться між людьми, працюючи з тими, які ще вагаються. Вони ненав’язливо, дуже делікатно пропагують їм привабливість ідеї вкладення своїх грошей у котрийсь із інвестиційних проектів, демонструючи вигоду на власному досвіді. Натомість члени команди вищої ланки, тобто девелопери, відповідальні за проект, після презентації працюють з групою людей, які дуже серйозно зацікавилися проектом або вже вклали в нього свої гроші. Цю, так би мовити, пропагандистську і грошевитягальну стадію Артем просто ненавидів. Він узагалі ненавидів бути клоуном. А ця стадія, безперечно, залежить від клоунських здібностей девелопера і від того, як у нього підвішений язик. Незважаючи на те, що Артем прожив на Заході багато років, у його англійській мові все ще відчувався легенький чужинський акцент, що міг відлякувати або принаймні не переконувати певну категорію малих інвесторів, які хочуть бачити в девелопері «свого хлопця», такого як вони, а не якогось зайшлого афериста.

Власне, саме тому компанія набирала на службу менеджерів по роботі з клієнтами, більшість із яких були проповідниками євангелістських церков, людьми, добре навченими переконувати людей, навертати їх на нову віру, причому в найщирішій формі. І саме тому для таких розмов Артем брав собі в помічники Роджера.

Той історичний вечір, з якого починається передісторія його знайомства з Дейвом, видався Артемові невимовно тяжким. Навіть Роджер кілька разів зійшов потом, поки агітував за проект.

Тому коли врешті-решт остання група інвесторів, фармарів з навколишніх околиць, втомилася і відійшла від нього, він зітхнув з величезним полегшенням.

І саме в цей момент він почув за спиною майже шепотіння: «Тьомо, це ти?»

Артем здригнувся. Це було сказано українською мовою. Крім того, Тьомою його називала бабуся.

Він обернувся.

І побачив Марину. Він її не впізнав, а лише здогадався, що це вона.

Марина колись жила з батьками і старшою сестрою по сусідству з Артемовою бабусею. Коли художниці-костюмерові треба було поринути у свої справи («Я теж маю право на особисте життя!» — любила говорити бабуся), вона заводила Артема до сусідів, а точніше до Марини, якій було десять років і яка залюбки з ним гралася.

Марина садовила його, п’ятирічного, на диван, обкладала подушками, ставила перед ним іграшкову шкільну дошку і з крейдою в руках давала йому уроки математики.

«Математика — королева наук!» — повторювала вона, коли він не міг розв’язати математичної вправи.

Власне, саме з її «Математики — королеви наук» і проростало бажання Артема стати першокласним економістом.

Коли приходив час денного сну, Марина вкладала його на дивані, сама лягала поруч на високі подушки і читала вголос «Віконта де Бражелона» Олександра Дюма, під якого Артем і засинав.

Якщо була літня пора, то все відбувалося інакше: Марина вдягала великий капелюшок його бабусі, оперезаний стрічкою із старого мережива, з причепленими збоку пластмасовими вишеньками й паперовою квіточкою, виводила його за руку у їхній київський дворик старого дореволюційного міщанського зразка, де за кущами бузку і жасмину був романтичний закапелок. Марина розвішувала там гамак, садовила в нього Артема, підбивала подушку і розхитувала його, співаючи дурної дитячої пісеньки:

Ой дірі-ді, ой-pa той-ра,

Ой дірі-ді, ой-pa той-ра!

Він засинав, а вона сиділа на маленькій табуреточці і читала книжку, поки він спав.

Одного разу, після прочитання чергового розділу «Віконта де Бражелона», Артем рішуче сказав: «Коли я виросту, то вийду заміж за тебе!»

Марина на нього подивилася з учительським осудом і строго відповіла: «Мовчи, малявко! По-перше, виходять заміж дівчатка, а хлопчики одружуються. А