Володимир Вознюк - Ольга Кобилянська

на фортепіано, О. Кобилянська окреслює найвизначальніші риси своєї матері: «Скільки то чуття, глибокого, святого чуття… Скільки безгранично! доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі. Чого не доконав батько в вихованні на дітях своєю повагою, строгістю й фанатичною консеквенцією [послідовністю. – В. В.] – те довершила вона своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погладженням, повним любові, рукою по голові – і все сповнялося. Відкись бравсь той послух, хоч із зморшками німого невдоволення на чолі, та все-таки він брався звідкись. Так і у хлопців, і в дівчат, у старшої сестри моєї – і в мене».

Письменниця розповідає про готовність матері завжди прийти на допомогу батькові, який, «мов у ярмі, працював день у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинку, без відпусток, вірно, щиро».

За твердженням О. Кобилянської, людські та громадянські чесноти, працьовитість, непохитність вона сама та її брати й сестра Євгенія успадкували від батьків: «Збираючися до писання своєї біографії, я не могла не спімнути хоч одним словом ту свою матір, вдачі котрої я чи не все своє єство завдячую, і вічно трудящого батька».

Ю. Мулик-Луцик у книзі «Духовий портрет Ольги Кобилянської», аналізуючи значення й особливості різних впливів на формування видатної письменниці, скористався щойно цитованою біографією, аби підкреслити: «У Кобилянської <…> обставини склалися щасливо: батьки її розуміли, викликали в неї любов, пошану і довір'я, тому могли впливати на неї в її дитинстві і в юності».

Можна впевнено говорити про значний вплив матері на О. Кобилянську. Характерно, що вже з юних літ вона, беручи приклад із матері, могла бути (і за необхідності була) берегинею дому. Це особливо виявлялося тоді, коли мати нездужала, а згодом, навіть з ореолом знаменитої письменниці, Ольга взяла на себе всі домашні клопоти, ставала – без перебільшень – опікункою всіх членів родини, які разом із нею мешкали. Марія Бобикевич, донька відомого українського письменника Миколи Устияновича, давня подруга О. Кобилянської, описувала одні зі своїх гостин у неї: «Немало здивувало мене, що вона всім занималася вдома, попри її письменницьку працю. То щось прятає [прибирає. – В. В.] у хаті, то знову біжить у кухню, там щось зарядить [затіє, зробить. – В. В.]. То всякі інтереса притикають сюди, туди, а все до неї».

Схожість між донькою – Ольгою – і її матір'ю – помітимо, коли після спогадів М. Бобикевич натрапимо на таку характеристику матері в автобіографічному нарисі письменниці «Доля»: «Она появлялася нечутно тут і там… і всюди щось робила – поповняла щось і доводила до кінця і досконалости. Де появлялася, прокидалася гармонія і мир. Її називали добрі приятелі Св. Анною». Відомо, що так називала Марію Кобилянську Леся Українка.

А в листі до видатного українського культурно-освітнього та політичного діяча Олександра Барвінського від 17 грудня 1909 року О. Кобилянська підкреслювала й таку особливість поведінки матері щодо доньки: «Мати моя, хоч без вищого образования, в нічім мене не спиняла, до нічого мене не силувала, і все була рада, коли бачила, що або читаю, або пишу». Тільки одного разу, за словами письменниці, запитала, що ото вона так багато пише, а коли Ольга (творила якраз одну зі своїх новел), не знаючи, куди подітися від сорому, відповіла, що нічого, то мати сказала: «Чи то буде потрібне для чогось, що стільки пишеш?». «І більше ніколи не допитувалась, не забороняла. Добра була! Добра і мудра», – констатувала О. Кобилянська. Можна здогадуватися, що тоді для дівчини поведінка матері не тільки сприяла, а можливо, і благословила на творчість. Такий здогад підсилюють рядки з того ж таки нарису «Доля»: «Марія, сама жадна духового корму, кинулась на книжки. Читала вдень і ночею. Можна сказати ночами читала <…> І тайком… мало-помало, а потім чимраз частіш почали появлятися в її дневнику стихи. Її мати – незвичайно розумна і добра жінка, одна з постатей біблійних… – не спиняла її ніколи в читанні. Чомусь інстинктом своїм материнським, віщим… відгадувала, що книжки мають стати саме тій її дитині одиноким прибіжищем на світі…»

О. Кобилянська була віруючою людиною. Це засвідчила своїм життям і творчістю, але вірила своєрідно. Їй не можна приписати ні релігійного фанатизму, ні атеїзму, як це намагалися зробити радянські ідеологи, трактуючи крізь вигідну для них призму твори письменниці «На полях», «За готар», «У св. Івана». Вона неординарно сприймала церкву й молитву. Сам процес християнської молитви розуміла як таїнство, що, імовірно, перейняла від матері. В автобіографії «Про себе саму» читаємо: «Мати моя не була побожна… в звичайнім значенні слова. Її бачили лиш рідко в церкві з дітками (по більшій часті – з нами двома дівчатками), вона не мала на те часу. Зате, коли дітвора вилетіла з хати в свято, неділю, мов з вулія, вона брала за молитвеник свій і, усівши… десь в куток якоїсь софи, почала молитися. Тоді ніхто з дітей не переривав мамі мольбу. А коли хто й переходив припадком коло неї… звільняв ходу й відходив уже на пальцях: мама молилася [виділено О. Кобилянською. – В. В.]. Не дивилася на нікого… й не говорила… бувала тоді якась така інша, така, як свята».

Тож природно, що О. Кобилянська, реагуючи на закиди про те, що вона, мовляв, не ходить до церкви, писала в листі до О.Маковея від 21 квітня 1899 року: «Се правда, що я тут не ходжу до церкви, але як я на силі – я ходжу. Я не можу з великою публікою враз молитися [підкреслення наше. – В. В.], але се, може, тяжко такому поняти, котрий ціле своє життя комедію грає».

Марія Кобилянська померла 17 вересня 1906 року. Коли недуга приковувала її до ліжка, що траплялось доволі часто, першою і найкращою її помічницею, рятівницею була Ольга. Про той оповитий трагедією найбільшої втрати час О. Кобилянська написала 11 жовтня 1906 року в листі до дружини О. Барвінського Євгенії: «Дорогої моєї матері, найщирішої приятельки, вже нема – і ніколи більше не буде. Від минувшої осені цілком не вставала, і я мала в ній малу дитину, котру мусила-м доглядати і власноручно годувати. Бідна вона була і мучена через лежання, але послідні дні… мучилася страшенно. Померла на моїх і моєї сестри руках. На її похороні я навіть не могла бути, бо єсьм сама дуже нездорова. Доперва перед кількома днями їздила-м на цвинтар, де побачила-м вже відразу лиш її могилу. Не можу і тепер звикнути до думки, що вона може деінде бути – як не коло мене.

Говорю про неї