Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

одним. Гарненький привід бути відвертим! Потім він дістав зі своєї валізи військову польову форму, попрасував її і знову заховав. Усе це він робив, як мені здалося, тільки з розрахунку, що я побачу те, чим він дорожить. На ту мить він дорожив військовою формою, пістолетом ТТ й енциклопедичним довідником з птахів Африки угорською мовою. Щоправда, мало не забув принагідно згадати гарний бінокль, здається, ще потужніший, ніж бінокль на грудях у генерала Казмо. Я розповів Айвену-Івану про правила поведінки у цьому місті, на що він відповів: «Цю лабуду я вже прослухав!» Їй-богу, здається мені, що між цим російським героєм і генералом Казмо було щось спільне.

Потім, на знак дружби, Айвен витяг пляшку горілки з червоним перцем і одночасно ввімкнув у розетку дивний прилад, іменований у росіян «кип’ятильник». За допомогою цього приладу він за дві хвилини заварив дуже міцний чай. Спробував розлити його у пластмасові стаканчики, що стояли у ванній, але вони чомусь зм’якли й опустилися безформними кусочками пластика на стіл. Довелося витирати стіл рушником і ще раз вмикати в розетку «кип’ятильник». Друге заварювання чаю було вдаліше — Айвен використав вазу, викинувши з неї турботливо поставлені кимось свіжі троянди.

Через півгодини ми обидва були п’яні.

Пішли на набережну.

Дорогою Айвен кинувся на шию якомусь герою з африканської армії. Потім вибачився. Сказав, що помилився. Напевне, у такій ситуації справді легко обізнатися.

На морі трохи штормило. Тоскно кричали чайки. На пристані висіло оголошення про відміну рейсів прогулянкових катерів.

Айвен мало не просльозився з досади.

— Я, — сказав він, — потратив півтора року, щоб здійснити подвиг і потрапити сюди, а тут через якусь дрібничку відміняють рейси прогулянкових катерів!

— Півтора року?! — здивувався я.

— Авжеж! — підтвердив він. — У нас же це страшенно складно! Треба було записатися в чергу бажаючих здійснити подвиг. Я був у цій черзі тисяча вісімдесят третім. А в нас же здійснення подвигу чи двох ще не робить тебе героєм… Спершу потрібно написати рапорт командиру підрозділу про твоє бажання здійснити подвиг, заповнити бланк у трьох примірниках з приблизним описом майбутнього подвигу, і якщо документи затвердять, тоді ти отримуєш звання під-героя і всі вже зобов’язані створювати тобі умови та можливості стати справжнім героєм…

Мені не вистачило слів, щоби виразити своє ставлення до цієї дивної російської системи.

— Так-от! — Айвен кивнув головою, усвідомивши, мабуть, мою зростаючу повагу до нього.

Я був більш, ніж вражений, та невдовзі дар слова повернувся до мене і наша подальша розмова була присвячена вже іншому — можливій війні з військовими силами інопланетян.

— Інопланетяни не пройдуть! — під кінець розмови твердо запевнив мене Айвен, піднявши кулак над головою.

Вранці мій новий друг почувався кепсько і на прогулянку містом я рушив самотою. Заввиграшки знайшов учорашнє кафе, але сніданку там ще не подавали. Замість «балерини» за стійкою стояла жінка років на тридцять. Теж симпатична, але не настільки привітна. Доволі байдужим голосом вона пояснила мені де можна поснідати, і я рушив у вказаному напрямку. У тому, просторішому кафе побачив Вацлава та багатьох незнайомих хлопців. Присів за вільний столик, і відразу ж мені принесли вівсянку з родзинками, дві грінки, варене яйце і скляночку апельсинового соку. Господи! Мабуть це єдине місце на Землі, побувавши в якому, можна зрозуміти, що таке РАЙ!

Уже допиваючи ранкову каву, помітив за одним із столиків учорашню чорнокосу дівчину. Поряд із нею сидів генерал Казмо, але вони не розмовляли. Потім вона підвелася з-за столу й вийшла, а генерал залишився сидіти. Вигляд він мав доволі обтяжений. Захотілося його втішити, і я, замовивши ще одну філіжанку кави, підійшов.

— Можна присісти? — ввічливо поцікавився я в генерала.

Він підвів на мене погляд, який видався мені стомленим.

— Так, якщо ти чесний солдат! — сказав він після короткої паузи. Вважаючи себе чесним, я присів за його столик і зразу ж на мої вуха обрушився його гучний голос. Дивно, що розумні винахідники обмежились винайденням глушників тільки для зброї.

— Ви мені безперечно симпатичні! — несподівано зізнався генерал. — І лише тому я виконаю свою обіцянку, я розповім вам те, про що ви просили…

Про що я просив?! Їй-богу, не було цього! У кращому випадку генерал мене з кимось переплутав, у гіршому — в нього явні ознаки всіх психічних аномалій старіючого людського організму.

— Йшов тисяча дев’ятсот сьомий рік, — уже почав розповідати він. — Саме після своєї славної участі в Балканській кампанії я відпочивав у себе вдома в Женеві, і раптом — телефонний дзвінок від принца Фердинанда з Сербії. Виявилося, пруссаки захопили невеличке сільце на сході країни й заарештували всіх його мешканців. Він запитав, чи можу я допомогти. Він поцікавився, чи погоджусь я командувати національно-визвольною армією. І що ви собі гадаєте? Звичайно, я погодився! Не встиг я ще спакувати речі у свій речовий мішок, як пролунав другий дзвінок. Телефонував прусський канцлер. Він скаржився на сербів, котрі загарбали у прусаків землю і швидко збудували там село. Канцлер сказав, що землю вони відвоювали, але тепер серби оголосили загальну мобілізацію і назріває серйозна війна. Він запитав, чи погоджуся я допомогти їм. Авжеж, я погодився! Прохання звучало щиро, претензії здавалися мені цілком справедливими. Хіба я міг відмовити?! Звичайно, міг! Але тоді треба було відмовляти й сербам!

Слухаючи цю історію, я проникався дедалі більшою повагою до генерала і вже навіть подумки не ремствував на його гучний голос та інші не настільки приємні риси характеру. Так, переді мною сиділа справді велика особистість, і те, що ця особистість сама себе вважала великою, надавало їй ще більшої величі.

— Авжеж, я розумів, що виникнуть деякі тактичні труднощі, — продовжував генерал Казмо. — Але всі ці люди боролися за справедливість, за свої історичні права… Я наказав збудувати мені командний пункт на вершечку пагорба, в акурат посередині між позиціями двох армій. Мушу відзначити, що командний пункт будували рука в руку прусські та сербські військові інженери і ніякої взаємної зненависті в них я не помітив. Зв’язківці обох армій налагодили чудовий зв’язок, тож я міг керувати обома арміями, не виходячи з укріплення. О дев’ятнадцятій нуль-нуль я наказав хоробрим пруссакам почати підготовку до ранкової атаки на нижній табір сербів. Атаку призначив на п’яту годину ранку, та вже о пів на другу ночі чудово вишколена сербська розвідка донесла мені про те, що о п’ятій ранку пруссаки збираються атакувати сербські позиції. Я наказав сербам ретельно підготуватися до прусської атаки, зміцнити позиції, виставити чотири нові смуги загороджень. Через годину я отримав