Андрій Юрійович Курков - Садівник з Очакова

товариша свого старого їздив, — розповів Степан. — Хотів у нього грошей на подорож попросити — він переді мною в боргу. Я йому колись життя врятував. Та не встиг він добром за моє добро віддячити — помер. З доброю жінкою в Боярці років десять тому зійшовся. Вона слідкувала, щоб він не пив, — мав колись такий гріх. А він все одно помер. Серце! А гроші потрібні — треба ж туди з’їздити…

— Куди? — спитав Ігор.

— Та туди, в Очаків! На будинок подивитися. Батько там точно бував. Може, й родичі якісь залишилися… Ти з грішми не допоможеш?

Ігор задумався. Гроші у нього були — відкладав потрохи на мотоцикл. Але мотоцикл варто лише навесні купувати. Що з ним взимку робити?!

— А мене з собою візьмете? — запитав він.

— Хочеш — поїхали! Удвох веселіше. А раптом там скарб знайдемо? — посміхнувся він загадково. — Тоді порівну й поділимо! Ні, порівну — нечесно! Ми ж не однолітки! Ти молодший на дві третини. Я тобі третину дам!

На неголеному вилицюватому обличчі Степана заграла хитрувата посмішка.

— Грошей небагато треба, — провадив далі. — На квитки до Очакова, ну й там на ночівлю та хліб.

— Добре, — кивнув Ігор. — А коли поїдемо?

— Та хоч завтра!

Ігор заперечливо похитав головою.

— Мама просила картоплю перебрати і до льоху занести. І взагалі треба лад усьому дати і на городі, і в саду, щоб вона не турбувалась.

— За день-два зроблю, — пообіцяв Степан. — Та й потім я знову сюди, до вас. Поки не виженете. Хоч би до весни.

— Добре, — Ігор уважно подивився в очі Степану. — Я квитки на поїзд телефоном замовлю. Тільки їм треба прізвище пасажирів повідомити.

— Садовніков — моє прізвище — сказав Степан.

Ігор не зміг стримати посмішки. У нього виникло якесь дитяче відчуття, ніби він когось перехитрив. Ну так, він вже знав прізвище Степана! То й що з того?

— Чого смієшся?! — незлобиво спитав Степан. — Кожна людина має в гармонії зі своїм прізвищем жити. Якщо твоє прізвище Чоботар — то будь шевцем, а якщо Садовніков, — краще тобі садівником бути. Ось так. А твоє яке прізвище?

— Возний.

— Возний, а ні таксівки, ні коней нема, — усміхнувся тепер Степан.

— Я собі навесні мотоцикл куплю, — абсолютно серйозно заявив Ігор. — Або й раніше, якщо в Очакові скарб знайдемо! — при останніх словах він ледве стримав посмішку.

— Мотоцикл — добре діло — кивнув Степан, ставши раптом також серйозним, тільки на відміну від Ігора — по-справжньому серйозним.

4

Про від’їзд до Очакова Ігор повідомив матері за три дні, в п’ятницю.

Олена Андріївна, чи просто так, чи тому, що в господарстві був лад, була в доброму гуморі. Почувши про від’їзд сина зі Степаном в Очаків, вона лише трохи здивувалась:

— Що вам там робити восени? Море вже холодне!

— У Степана в Очакові родичі жили, — відповів Ігор. — Хоче їх дім віднайти. Може, ще хтось живий залишився!

— А поїзд коли? — запитала мати.

— Завтра, о сьомій вечора.

— Тоді скажи Степану, що ми сьогодні вдома повечеряємо. Я курку купила.

На вечерю Степан прийшов чисто поголений і в наваксованих черевиках. Вигляд у нього, попри непрасовані штани і бахматий чорний светр, був майже урочистий.

Олена Андріївна розправила жовту скатертину на круглому столі, поставила тарілки і склянки. Дістала із шафки пляшку горілки і карафку домашнього вина, яке подарувала сусідка. Потім принесла з кухні глибоку глиняну миску із запеченою куркою та дрібною тушкованою картоплею.

Курку розрізала сама і розклала по тарілках.

— Пригощайтесь, — кивнула Степанові на горілку.

— Дякую, я непитущий, — неголосно вимовив він.

— Може, вина? — вона поглянула на нього доброзичливо.

— Мені взагалі ліпше без алкоголю, — ледь голосніше сказав Степан. — Я, як то кажуть, свою діжку давно випив. Для мене тепер важливіша гармонія тіла і духа…

Ігор здивовано хитнув головою: бач, як висловлюється! Наче знайомий баптист, який живе через три будинки від них.

Олена Андріївна принесла літровий слоїк з минулорічним вишневим компотом.

— Прошу, тільки самі собі налийте, — попросила вона Степана. Степан спокійно налив собі, потім повернувся до Ігора. Ігор підставив свою склянку. А його мама вирішила потішити себе домашнім винцем.

Побажавши всім смачного, вона взялася до їжі, краєчком ока позираючи, чи з апетитом вечеряють чоловіки.

— Ви надовго їдете? — запитала вона по паузі.

— На кілька днів, — Ігор стенув плечима. — Ми тобі зателефонуємо.

Її погляд спинився на Степанові, який раптом занервував, провів долонею по свіжопоголеному обличчі.

— Я потім відпрацюю, ви не думайте, — сказав він, — а якщо я затримаюся…

— Та що ви, — махнула рукою Олена Андріївна, — я не про те. Сумно буде самій у хаті…

Наступного дня після обіду Степан з Ігорем їхали в маршрутці до Києва. Біля ніг садівника лежав напівпорожній наплічник. Ігор тримав на колінах сумку із светром і пакунком з їжею, яку Олена Андріївна дала їм у дорогу. В мікроавтобусі голосно співало радіо «Шансон».

Ігор скоса зиркнув на Степана, що сидів біля вікна.

— А де ми там заночуємо? — запитав його.

Садівник здригнувся.

— Влаштуємося. Нічліг — не проблема. Головне — доїхати.

Випивши в привокзальному буфеті по склянці чаю, вони ще години дві сиділи на твердій лавці залу очікування.

Нарешті оголосили посадку. Степан закинув на плече наплічник і озирнувся на Ігора.

До свого купе вони увійшли першими.

«От якби так удвох і їхати», — подумав Ігор, запихаючи сумку під столик.

На жаль, надії Ігора були марними. Хвилини за три в їхнє купе ввалилися двоє чоловіків, що їхали у відрядження, обом років по сорок. Попросивши Ігора встати, запхали під нижню полицю дві однакових валізи. А чималий пакунок з пляшками залишили на підлозі.

— А ви, мужики, до Миколаєва? — запитав один.

Степан кивнув.

— Отже, сумувати не будемо! — пообіцяли попутники. — Пивка у нас на всіх вистачить, а як ні, то у провідників, напевно, щось міцніше знайдеться. Я їх всіх по іменах знаю.

Ігор помітив, що Степан насупився і відвернувся до вікна.

Попутники швидко витягнули з пакунка п’ять пляшок пива, півлітровку «Немирова», палку ковбаси і кульок з квашеними огірками. В купе відразу запахло забігайлівкою.

— Слухай, піди до провідника за склянками, — звернувся до Ігора другий чоловік.

— Він зараз квитки перевіряє.

Чоловік хитро прискалив око.

— Не бійся, він на вулиці стоїть. Квитки буде перевіряти, коли поїзд рушить!

Ігор неохоче пішов до службового купе.

Двері були відчинені, всередині нікого не було.

Ігор взяв з полиці чотири склянки.

— Ну ось, а говорив — він квитки перевіряє! — зраділи попутники.

Ігорю раптом здалося, що ці двоє пасажирів — брати, так вони були