Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

вичистити рушниці й бути напоготові. Він навіть на віз із бруквою не міг напасти без того, щоб не нагострити мечі й не вичистити рушниці, хоча нащо їх гострити та чистити, коли це були звичайні собі палиці та ручки від щіток, — скільки не гостри, ні на йоту кращими не будуть. Мені якось не віри-лось, що ми можемо побити таку кількість іспанців і арабів, хотілося тільки подивитися на верблюдів і слонів, тому наступного дня, в суботу, я був на призначеному місці й сидів разом з іншими у засідці. За сигналом ми вистрибнули з кущів і скотилися з гори донизу. Але ніяких іспанців і арабів там не було, верблюдів і слонів також. Виявилось, що це всього лише екскурсія недільної школи, до того ж тільки один перший клас. Ми на них накинулись і розігнали дітлахів по всій долині. Але здобичі нам не дісталось, окрім пряників та варення, та ще Бен Роджерс підібрав ганчір’яну ляльку, а Джо Гарпер — молитовник та брошурку для спасіння душі; а потім за нами погналася вчителька, і ми все це покидали та й дали драла. Ніяких діамантів я там не побачив, про що і сказав Тому Сойєру. Та він стояв на своєму: мовляв, були й діаманти — цілі гори діамантів, і араби, і слони, і багато всякого добра. Я запитую: «Чому ж ми тоді нічого не бачили?» А він каже: «Якби ти бодай щось знав, хоча б прочитав книжку, яка називається „Дон Кіхот“, тоді б не питав. Вся причина, — каже, — в чаклунстві». Тобто насправді там були сотні солдат, і слони, і скарби, і все решта, тільки на нашу голову десь узялися вороги — чаклуни, як Том їх назвав, — і всі ці скарби вони перетворили на недільну школу, щоб нас подратувати. Я кажу:

— То що ж, давайте нападемо на цих чаклунів і провчимо їх, як слід!

Том Сойєр обізвав мене бовдуром.

— Та що ти! — обурився він. — Чаклун може викликати ціле полчище духів, і вони тебе вмить порубають, не встигнеш навіть кавкнути. Бо вони заввишки з дерево, а завтовшки як церква.

— Ну, — кажу, — а якщо ми теж викличемо духів собі на підмогу? Зможемо побити тих, чужих, чи ні?

— Як же ти їх викличеш?

— Не знаю. А як викликають?

— Як? Потруть стару бляшану лампу або залізну каблучку, і тоді з усіх боків з’являються духи, грім гуркоче, блискавка так і спалахує, дим клубочиться, і все, що духам наказати, вони відразу ж роблять. Наприклад, вони бавлячись можуть вирвати із землі дроболиварну башту і торохнути нею по голові директора недільної школи або взагалі кого завгодно.

— Для кого ж вони так стараються?

— Та для будь-кого, хто потре лампу або каблучку. Вони вважають володарем кожного, хто тре лампу чи каблучку, і повинні робити все, що він накаже. Якщо він накаже збудувати палац у сорок миль довжиною з самих лише діамантів та напхати його під зав’язку жувальною гумкою або чим там душа побажає, чи викрасти доньку китайського імператора за дружину, — вони все це мусять зробити, та ще за одну ніч, перш ніж зійде сонце. Мало того: вони повинні тягати цей палац по всій країні, куди тільки володарю заманеться, розумієш?

— Ось що, — кажу, — як на мене, всі духи — просто тупі віслюки, якщо не залишать цей палац собі, замість того, щоб клеїти дурня і втрачати таку нагоду! Мало того: якби я був духом, я б оцього володаря, який із лампою, послав би к бісовій мамі. Ото ще, буду я відриватися від справ і мчати до нього тільки того, що він потер якийсь мотлох!

— Не вигадуй, Геку! Якщо ти дух, ти повинен з’явитися, коли він потре лампу, хочеш ти цього чи ні.

— Що? Це коли я буду заввишки з дерево, а завтовшки як церква? Добре вже, я перед ним з’явлюся; тільки готовий побитися об заклад на що хочеш — я його зажену на найвище дерево, яке трапиться у тих місцях.

— Та ну тебе, Геку, з тобою говорити — дурно час тратити! Ти вже, здається, зовсім нічого не розумієш — наче телепень якийсь.

Два чи три дні я все думав про це, а потім вирішив сам подивитися, скільки правди в цій побрехеньці. Узяв стару бляшану лампу і залізну каблучку, пішов до лісу і тер, доки не спітнів, як індіанець. Думаю собі: збудую палац і продам. Тільки нічого не вийшло — духи так і не з’явилися. Так що, по-моєму, всі ці дурниці Том Сойєр просто вигадав, як завжди вигадує. Сам він, здається, повірив і в арабів, і у слонів. Ну, а я — інша справа: з усього було видно, що це звичайна недільна школа.

Розділ IV

Так минуло місяців три-чотири, вже давно настала зима. Я майже щодня ходив до школи, навчився складати докупи слова, трохи читати й писати. І ще вивчив напам’ять таблицю множення до «шість на сім — тридцять п’ять»; а далі, щось мені так здається, нізащо не вдасться подужати, хоч до ста років учись. Та й взагалі, я математику не дуже люблю.

Спочатку я цю школу терпіти не міг, а потім нічого, став звикати потроху. Коли, бувало, ну дуже вже набридне, я втечу з уроків, а наступного дня мене вчитель відшмагає; це йшло мені на користь і дуже підбадьорювало. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх суворих правил удови я теж помалу звик — якось притерпівся. Найважче було привчитися жити в будинку і спати на ліжку; аж до настання холодів я все ж інколи втікав на волю і спав у лісі — це було чимось на кшталт відпочинку. Старе життя мені було більш до смаку, але й до нового я теж почав звикати, воно мені навіть почало подобатись. Вдова казала, що я виправляюся потроху і поводжуся не так вже й кепсько. Казала, що їй за мене не доводиться червоніти.

Якось вранці я перекинув за сніданком сільничку. Я швидко схопив дрібку солі, щоб перекинути її через ліве плече і відвернути біду, але тут міс Вотсон невчасно нагодилася і зупинила мене. Каже: «Забери руки, Гекльберрі! Завжди ти насмітиш усюди!» Вдова за мене заступилася, тільки було пізно, біду все одно вже було не відвернути, це я точно знав. Я вийшов з дому, почуваючись зле, і все ламав голову, де ця біда зі