Роман Іванович Іваничук - Торговиця

не один підліток будився серед ночі від гарячої мокроти на простирадлі. Схожа болісно–солодка жага траплялася і в Олеся, коли йому уві сні являлася вчорашня матуристка жіночого ліцею Урсулянок панна Москалівна. Снилася вона йому майже щоночі, а вдень він никав біля ратуші й застигав перед брамою, за якою завше зникало те чарівне диво, яке, вислизнувши з обійстя пана професора, пропадало в забур’янених нетрищах, що відгороджували Торговицю від центру Міста, а потім певна, що ніхто її не бачить, тихенько відчиняла браму поруч з лабораторією фотографа Кіблєра.

Панна Москалівна проминала хлопчину, навантаженого мішком з баняками, і не звернула б на нього найменшої уваги, якби він раптом не обімлів, здоланий заздрістю й пекучою люттю на неї і на весь світ, бо ж добре знав, з яким подарунком приходить до професора Москалівна.

Мішок з баняками зсунувся з плеча на землю, й несамовитий брязкіт, здавалося, оглушив весь квартал; панна зупинилася й обдала хлопця вогнем синіх очей, два рядки білих, мов перли, зубів хижо зблиснули, та вмить її очі згасли. Збагнувши чоловічу вартість Олеся, панна дзвінко засміялася й, скуйовдивши йому чуприну, зникла, немов мана...

Антошко Дзівак вдоволено посміхнувся на хлопцеве привітання «добридень, пане машиністе» — Олесь ніяк не міг прийняти Антошка за бляхаря, бачив завше його тим засмальцьованим божищем, який правив паровозом, що оглушливо свистів, під’їжджаючи до ратуші; він і досі не міг позбутися поштивості й пошанівку до характерника, який чомусь покинув льокайку, тихо осів у бляхарській майстерні й, замість пускати в рух залізну потвору, поволі й уважно оглядає тепер кожну посудину, прискулюючи то одне, то друге око, дошукуючись дірок на денцях баняків.

Бляхар відкладав оглянуту посудину набік і щось там примовляв до себе тоном непомильного знавця, а тоді з покою вибігли двоє діток–близнят і з цікавістю приглядалися до таткового клієнта, впізнавали його, бо мешкали недалеко одні від одних; за ними увійшла до майстерні пані Емілія, приятелька Олесевої мами, вона пригорнула Нусю до спідниці й мовила до чоловіка:

«Полатай, Антошку, цей хлам поза чергою, прецінь наш зять до нас завітав».

До таких жартів Олесь мав уже час звикнути, однак після того, як його обвіяло полум’я синіх очей красуні Москалівни й він відчув ще й дотик її долоні до чола, збагнув, що віднині належатиме тільки їй і нічиїм зятем ніколи не стане, а лише мужем найвродливішої у світі панни, а всі його добрі вчинки, які не стосуватимуться її, будуть зрадою, — і чому пані Емілія віддирає живцем від його душі і сни, і марення, і гріховну хіть до обраниці, без якої хлопцеві з цієї миті стало невміч уявляти своє подальше життя.

...Олесь Шамрай і донині добре пам’ятає розмову двох пань бальзаківського віку яку підслухав, коли повертався додому від бляхаря...

Пані Ганя і пані Аделя мешкали на Каштановому провулку в будинках навпроти і щоранку підходили одна до одної на середину дороги для пльоток — так починалася у них кожна Божа днина: обидві пані із самого досвітку прострілювали пильним зором вуличку — навіть горобець не пролетів би не поміченим.

«Виділи–сьте, пішла собі вертидупа й гадає, що її ніхто не уздрів, а я бачила ще вчора, як вона заходила, коли стемніло, до дому пана професора». — На обличчі пані Гані лягла тінь прикрого згірчення.

«Не шкодуйте козі лісу, — добродушно відказала пані Аделя, й мрійливість заволокла її очі. — Зробили собі добре та й розійшлися, що нам до того...»

«Але який встид!» — не здавалася пані Ганя.

«Ніколи–м не мала то за встид, Ганю. То такий цімес, який ніколи не приїдається. Але що вже нині згадувати: було та й ся минуло. А я, лише вам признаюся, кожного року відзначаю як найбільше моє свято той день, коли–м втратила цноту...»

«Соромотні, як подумаю, ті ваші празники. Я ніколи не мала замилування до мужчин... І не називайте мене панею, бо я найсправедливіша на світі панна».

«Як мені вас жаль, панно Ганю... Але покиньмо балакати про пусте, скажіть краще, що чули–сьте цієї ночі по радіо: є якісь політичні новини?»

«А є, ще й яка! Вбили Пєрацького!»

«Ов–ва, а ви журитися жіночим маєтком панни Москалівни! То чого ми тут стоїмо, ходім слухати ваш апарат...» Пані не звертали уваги на Олеся, який проходив повз них із згорнутим кропив’яним мішком у руці, й пішли собі.

А Олесь, полишивши мішок біля своїх воріт, подався до ратуші із щемною надією, що, можливо, нарешті нині побачить, як з брами, що поруч з фотолабораторією Кіблєра, виходитиме до Міста панна Москалівна.

Розділ третій

Штефан Шамрай, торговецький безробітний, яких у замаєному садами, в’юнкими ружами на парканах і рядами бузкових кущів за бровками тротуарів у надпрутському кварталі Міста було чимало, все життя перебивався найманцем на розмаїтих службах, а здебільшого сторожував — то на фабриці плугів братів Біскупських, то на цегельні над Рамлярівським ставом на Багінсбергу, то в музеї «Гуцульщина» Володимира Кобринського, а все для того, щоб доправити до пуття свого єдиного синочка Олеся, який закінчував чотирикласну школу на Мнихівці й готувався до вступу в гімназію. Й невимовний туск здавлював батькове серце при думці, ким стане його дитина після восьмирічного навчання серед поляків.

Аж одного щасливого дня, йдучи на службу до музею, Штефан повернув з Торговиці на Садову, що спиналася під гору до костелу Діви Марії, й повело його вбік на вулицю Міцкевича, що збігала з Чернівецького тракту вниз, минаючи польську гімназію, до якої він збирався записати свого Олеся. Й раптом сторопів Шамрай і зупинився біля гімназійної брами, побачивши з лівого її боку прибитий до стіни новий шильд, на якому золотими літерами було виписано: «Міська українська гімназія».

Світлий промінчик проник у серце батька: Олесь зможе вчитися в українському навчальному закладі, якого в Місті досі не було! Шамрай не міг відвести очей від шильду й стояв непорушно, сповнений найрожевіших мрій про долю свого синочка, довго стояв, зжовуючи губи беззубими яснами, за що збитошники з вулиці Сєнкевича прозивали його Штефаном Січкарнею, й зрушитися з місця не міг: здавалося йому, що як тільки мине гімназійний будинок, то шильд з лівого боку брами зникне — хтось його зніме або він сам упаде, й подумається тоді йому, що все те привиділося, адже про українську гімназію стільки проговорено серед відвідувачів музею, які приходили сюди з дітьми, щоб ті дізнавалися, звідки вони родом, й жертвували в касу музею